Пролог
Витікає життя, мов із кухля вода.
І Чорнобильський смерч понад страхом вита.
Той посмів, хто боявся за шкіру і славу,
Обдурити людину. І ось уже кара...
Та чому ж не над ним -- понад нами літа?!
Й витікають водою із кухля літа.
І малесенький хлопчик не знає причини,
Де дівається сила з худенького тіла.
І маленьке дівчатко, що харкає кров’ю,
Свій розтерзаний розпач несе над судьбою...
Винахіднику, як тобі зараз живеться?
Не стискаються в розпачі совість і серце?
Мій правителю, де хоча б зле каяття?
Ах, твоє ж не заділи, на щастя, життя!
Та колись, коли страх говорити відверто
Промине у людині відлуннями смерті,
Пролунає, мов постріл, прокляття богам,
Не всевишнім – земним і чортячим синам.
...А щоліта грізніші дощі смертоносні,
І жовтіють городи, хоч ще і не осінь.
І уже з гіркотою, крізь жах перешкоди,
Я благаю дитину:
- Не пий сиру воду!
Просить яблучко доню:
- Почисть, я – отрута!
Плаче ягідка:
- Доню, хай буду забута!
Просить рибка:
- Не їж мене! Я нездорова!
Запитально-розплющені очі питають.
Бідні дітки не вірять, що вже помирають.
...Проклинали фашистів, убивць Хіросіми.
А тепер мовчимо, мов закляті, усі ми!
І болять в мені рани, роз’ятрені страхом,
І Чорнобильський стронцій вбива в мені птаху,
І болить у мені кожна рана планети.
Милий усміх землі,
свіжий повіву,
де ти?!
1
Доба змінилась. Гуманізм пройшов,
Немов застуда.
Й щеплення не треба.
Імунітет не вироблений. 2
Й знов
Вулканно вибуха в солоний регіт
Те, що не втовпилось в добу капіталізму –
Стояло, як мара, в соціалізмі...
Терплячого народу злий одчаю,
Що ж буде завтра,
в кого запитаю?
Цвинтар. Дід Іван, кремезний сивий чорнобилець, спираючись на костур, з болем, тамуючи важкі сльози, приглушено говорить перед могилою друзів. Голос у зимовій тиші наче застигає.
Укотре поклонитись вам. Чорнобиль
Забрав тебе, Климентію, давно,
Як вигравав у світ краси неспокій.
Ще молодість буяла до небес,
Цвіла в очах блакить і мрії босі.
Збиралися злетіти на морозі
В безкрай бажань співучих і чудес...
Підходить до іншої могили. З пам’ятника суворо дивиться майже його ровесник.
Докірливо. Бог свідок – побратими
Усе для тебе, що змогли, зробили
Й... не вберегли від атомних атак...
Тоді, в палаті, пам’ятаєш, я
Не стримав сліз: тобі ж потрібні ліки!
Пішли ми до Міністра. Та Мінздрав
Аж очі округлив:
В бюджеті коштів, вибачте, нема!
...А ми ж тоді про гроші не питали.
Серцями стронцій дикий зупиняли.
Від опромінення спинялися серця!
Не думали про себе.
сказав тоді Климентій наш поривний, -
Я офіцер, для мене честь – одна:
Якщо потрібно – вмерти за Вкраїну!
...Й помер найпершим,
бо вогонь в єство
Проник ураз...
Ти сірим став, як попіл.
І шепотіли зболені вуста:
- Брати, спішіть, в реакторі Микола...
... Мовчали ми.
Микола і Богдан,
Григорій, Олексій згоріли миттю.
Як факел уночі і ти палав,
Й просив:
- Подбайте про сім’ю і діток!
...О, як болить отут!
( з силою ударяє себе в груди)
Жахкий дракон 3
У небі розпростер криваві крила.
Вони палали. Сажа з них летіла
І падала в зелений крик дібров.
Чиновник десь за голову схопивсь.
Судомило вже уряд від нещастя.
Птах падав – і «чого?» - не розумів...
Жах у зіницях діток, як прокляття.
Нас тисячі упали під ножем.
Радіаційна смерть тріумфувала.
Отут, у грудях, не проходить щем.
Вся Україна зболено кричала.
Піднявши руки в чисті небеса,
Вона у Бога помочі просила.
Та пропадала щосекунди сила
У постраждалих.
Нищилась краса,
Ліси зчорніли, квіти і трава
Здригались лячно.
Храм природи чистий
В агонії від стронцію палав,
Із попелу тріумфував нечистий.
Аборигени кілька довгих діб
Ковтали труту.
Уряде, запізно
Почав евакуацію усіх.
Про що ти думав, уряде залізний?!
Що небезпека чудом промине?
І що біду хтось дивом знівелює?
Передчуттям наповнивсь кожен нерв,
Що смерть навкруг вже днює і ночує.
А їх ще тільки виселяли... Хто
Поверне людям мрії і надії?!
Не знали ще, що атомнеє зло
Нестиме смерть із ними по країні.