Глава 1 (1-98 Ранвіта)

Сьогодні не було, ні вчора, ні завтра, просто вічність, ні часу, ні простору, ні матерії. Лише в'язка безодня, повна неоутаної сили.
1 ранвіта.
Око розплющилось. "Мені звуть Тіолас..." це не були слова в нашому розумінні, та й рота Тіолас не мав, ше був шепіт який пронизував порожнечу.  Спочатку він не мав форми, тільки око та ядро. Від нього йшло світло та легке тепло. В нього не було кінцівок, він міг тільки плисти за течією. Поступово в нього почали з'являтись чотири відростка що нагадували джгутики, якими він вправно орудував і ціленаправлено гріб та рухався в бажаному напрямку. 
4 Ранвіта
Рот відкрився. Рот був дуже голодним, але не було нічого що б могло втамувати його голод, спочатку він теж був несуразною істотою що складалась тільки з рота та шлунка, але за своєю природою це було щось зовмім відмінне від Тіоласа, єдиним що хоч ненадовго пригушувало голод, на той момент був язик, безчисленно разів з'їдений, та відновлений. В один момент в порожнечі почали з'являтись розломи з яких сочилась енергія котру рот із задоволенням поглинав.
11 Ранвіта 
В обох організмів були достатньо добре сформовані кінцівки. Рот за допомогою них як навіжений ганяв по незвіданих просторах небуття та в один момент наткнувся на тіло яке просто несла течія, рот відчував присутність, відчував присутність, та органів зору в нього не було. 
-Вукон... Вукон-Ша 
Рот здригнувся, 
-що це ?... Хто це ? 
Та Тіолас його не чув, в нього не було органів слуху. Рот розумів що перед ним щось, чого він не бачив раніше, це був не розлом, щось інше виділяло схоже тепло. 
-Вукон-Ша, тепер це твоє ім'я.
Вукон-Ша неквапливо підбиралась ближче з наміром насититись дивним об'єктом, Тіолас розкрив руку та протягну новому створінню пару очей, які в ту ж секунду приросли трохи вище рота наче вони були там завжди. 
-Давай разом побудуємо цей світ ? 
15 Ранвіта 
Створіння плавали, рука об руку, Вукон була вдячна Тіоласу, бо він перше що допомогло втамувати її голод, він створював щось із нічого. Він творив, вона поглинала.....

38 ранвіта 
Тіолас знаходився в лежачому положенні та його неквапливо несла течія, навколо світали зорі, скупчення енергії які він розкидав, та просто розломи які з'явились із небуття. Вукон завжди рухалась за ним, хоч голод і не був для неї такою ж проблемою як раніше, щось тримало її біля Тіоласа, чи то був страх втратити єдине розумне створіння на всьому протязі небуття, чи то просто бажання прибитись до когось.
-Ти виглядаєш сумним -прожужала Вукон- куди ми взагалі ?
-Не знаю - коротко і ясно відповів той.
62 ранвіта 
Тіолас впевнено ступав по пустирі, який не являв собою нічого, окрім скупчення пилу що несло з розломів та рідкої, темної матерії порожнечі. 
-Це все неправильно... Цього не повинно бути.
-Що ? - Оглянувся здивовано Тіолас - чого не має бути ?
-Правильний стан всього це небуття - Викрикнула Вукон та сціпила зуби.
-Якщо я і ти тут, то все правильно, ми не можемо бути помилкою. 
Вукон після невеликого мовчання мовила:
-Так, напевно ти правий, вибач.
73 ранвіта 
Посеред безкрайнього моря темноватої речовини тепер майоріли три скелі, що оточували ділянку, яка була трохи нижче рівня моря, проте речовина в неї не потрапляла, саме там сидів Тіолас та дивився на зорі.
"Це прекрасно". Він давно не бачив Вукон, а на душі було дивне відчуття після їх останнього діалогу, це не був сумнів в правильності власних дій, скоріше невпевненість у майбутньому. "Чи може небуття знову все поглинути ? Може все й справді випадковість ?" 
80 ранвіта 
Тіолас все ще прогулювався на тому самому місці, як йому прийшла думка торкнутись землі, приклавши руку звідти визирнув зелений листочок, від неочікування він аж здригнувся.
88 ранвіта 
Це було все ж те саме місце, вглиблерня між горами, але його було не впізнати, ще нещодавно це був пустир, а зараз справжній озазис з купою трав, дерев та інших рослин. Серед цього майоріття всього живого сидів Тіолас крутячий якісь кульки в руках, та розглядаючий кожну квіточку. Лише одна думка його лякала "Я що більше ніколи не побачу Вукон-Ша ?"
92 ранвіта 
Тіолас поставив руку на груду каміння, після чого та затремтіла й почала осипатись, після чого з неї вийшло створіння в блискучому обладунку.
-Каластій... Тебе звуть Каластій - мовив Тіолас.
А той лиш виразив згоду, махнувши головою.
98 ранвіта 
Тригір'я процвітало, по ньому гуляли різноманітні істоти, прямо по центру оазиса Тіоласа стояла гігантська бібліотека, яка вражала своїми масштабами та до якої, правда, жителі гір боялись наближатись. Бібліотекою прогулювався Каластій, а по самому центру головного купола у повітрі левітував Тіолас. Він був повністю зосереджений на своєму диханні та тому як тече енергія, як в голову стукнула думка про зникнення Вукон-Ша, Тіолас глибоко вдихнув і почав стрімко падати, настільки стрімко шо аж пробив діру в підлозі бібліотеки, Каластій лиш глянув на нього й пішов далі. 
Тіолас напевно не до кінця був задоволений такою компанією, але й жителів гір йому не дуже хотілось тривожити, тож задовільнявся тим що є.