3.1.

Третя частина

Того дня у парку поряд із моїм домом я знову зустрівся із тим професором, який одного разу заговорив зі мною про проблему, яка йому була очевидна. Цього разу він так же само сидів на лаві та спостерігав за перехожими. Він знову відмічав щось у своєму записнику замислено вдивляючись у людей. Я присів на сусідній лаві поряд нього.

Я йшов із офісу, втома переповняла мене. Сьогодні після надзвичайно важких перемовин із Шульцем, вдалося досягнути домовленості про  перевидання найкращих творів «групи авторів» у антологію «Збережене кохання». Читачі завалювали редакцію мого відділу листами із проханнями про те, щоб сформувати найщемливіші історії в одну збірку. Шульц не хотів повторів, він настоював на розвитку серії збірок, на розширенні тематики. Мені все ж вдалося його переконати. Я сам надто того прагнув, оскільки читаючи їх, міг відновити у собі ті почуття, разом із героями пережити миті, коли «сьоме небо щастя» означає просто кохати. Мені хотілося цим ділитися із людьми. Я бачив їх, сам був одним із них. Робив те, чим вважав зможу допомогти одинокому серцю зрозуміти ситуацію, зможу допомогти відчути, хай літературні та все ж міцні і чутливі миті любові. Такі емоції необхідні кожному. Лише їх вплив може сформувати у людині позитивний настрій на життя. Допоможе розібратися у собі, стимулювати ті емоції, які лишаються прихованими десь глибоко в організмі. Їх поява змінює людину. Ті зміни з’являються майже у ту ж мить, коли мозок отримує цей поштовх. Я це відчував на собі. Перечитуючи свою давню,  із часів моєї тривожної юності поезію. Вона була присвячена чи то пак, писана по пережитому із Марією та іншими моїми пригодами. Дуже не досконала, навіть бездарна, писана у поспіху, лише експромтом, але містила у собі таку порцію кохання, таку хвилю любові та надії на те, що все ще попереду, що після читання, я був ніби освітлений. Ніби новий я. Сповнений надії на прихід того світлого почуття. Шкода лишень, що писати нову поезію я не міг. Бракувало у мені світла і кохання для написання нових віршів чи хоча б довести до пуття ті, які подавав своєму замісникові для оцінки. Тому і виникла ідея із власного досвіду створювати і пропагувати історії про кохання. Якісні, міцні, стимулюючі, не рівня «жіночих романчиків», а справжню літературу. І хоча це було надто важко, перебороти Шульца, все ж я зміг. І навіть не звертаючи уваги на його фрази «І що це вас у сентименти понесло, де ж розвиток, де ж новинки…», я був упевнений, що це саме те, що потрібно читачам. Не лише тим, таким як я ураженим самотністю, а й звичайним, здоровим людям, для формування у них людяності і бажання любити.

На жаль ситуація із цими станами самотності у людей зовсім не змінилася за цей час. Добре, що вона не поширилася. Хоча із тих за ким я спостерігав, у яких вони були нікому не було краще, окрім того хлопця - Ніка, якого я витяг із води. Йому було тридцять років і він займався дизайном, розробляв вмеблювання квартир і будинків. Він був корінним мешканцем Мегаполісу. Майже ніколи не від’їжджав за його межі. Виріс на бідній окраїні, тепер жив поряд із Сіті. Вважав, що це величезне досягнення як для нього. До того фатального вечора його привело більш як річне поїдання себе самотністю, після втрати стосунків із його дівчиною. Вона також була корінною містянкою. Життя із Ніком вивело її на новий рівень. Покинувши брудну окраїну, вона кинулася у вир нових, тепер уже доступних їй утіх, розваг і покупок. Ще декілька місяців тому, вона могла лише спостерігати по ТБ чи здалеку, за життям у Сіті, за тими розкішними клубами і закладами, а сьогодні сама входить в один із них. І нехай вони не займають там кращі місця, все ж вона там. Росло її бажання купувати, збільшувалися її потреби і суми на їх забезпечення. І уже мрії просто про велику і світлу квартиру, якісну їжу та чисту воду були не мріями, а тим мінімумом, на який вона була згідна у житті. Тепер її серце і вродливе, свіже та радісне обличчя прагнуло брендового одягу, побачити океан зі сторони островів, навчитися водити автомобіль і власне, автомобіль, бажання відвідувати ресторани по ВІП запрошеннях і ще купа, надзвичайно достойних бажань. Лишень працювати вона не уміла і не хотіла. Вона була кішечка, яка ніжно муркотіла у присутності свого господаря, який вивів її у цей новий і такий привабливо – солодкий світ. Нік, на початках стосунків, дуже тішився тією радістю, яку міг дарувати їй. Відчував себе, всесильним і неймовірно коханим. Таким потрібним і щасливим, що навіть коли вона сказала, що прагне більшого, сіла у великий білий із молочним переливом джип і поїхала від нього, чекав місяць на її повернення, не працював, не жив і навіть не думав. Чекав, як вірний пес на коврику поряд із дверми квартири. Вона не повернулася. «Не повернеться ніколи!», ця думка ввела його у найглибшу депресію, яка забрала можливість думати, діяти і мріяти. Лише біля дорогого клубу, поряд із яким були запарковані елітні автівки, він міг бачити її, свою єдину, кохану, яка із заможними та сильними чоловіками входила у двері, які були зачинені майже для усіх інших людей. Лише у ті миті він оживав очима. Лише як бачив її, нерв пробуджувався у ньому. Він поривався крикнути, окликнути її, але голосові зв’язки безсило мовчали, видаючи лише хрип. У його очах оживало полум’я коли він її бачив. І лише раз він побачив, що вона його помітила також. Вона була певне уже із десятим чоловіком і вже не така радісна, не така повітряна і легка, як пушинка. Якась важкість була в її рухах. А в очах був сум і розчарованість. Він був ладен її врятувати, прийняти до себе, обігріти,  розірвати ті невидимі кайдани, які стримують її, але вона вчергове заховалася у дверях елітного клубу. Він перестав ходити туди, перестав видивлятися її серед елітних людей. Він почав ходити до річки у кінці парку. Думати, планувати, відчувати тиск тих думок та примус, який вони робили на нього. Допоки не шубовснув у прохолодний потік води і допоки не пив, сидячи на березі ріки палений ром, який йому, майже силою я заливав у горлянку.