2.15.

«15»

З від’їздом Дена я відчув усю глибину свого стану. Це був пік мого життя. Це була та лінія, яка віддаляла мене від реальності і усе далі поглинала у товщу хибного світосприйняття і депресії, яка не відпускала мене ні на мить. Той стан прийшов відразу, як тільки я отримав можливість перепочинку. Закінчивши один проект, який забирав у мене час від сьомої ранку до півночі, і після такого робочого графіку, я валився у ліжко, щоб через 5 годин півсонним із зажмуреним оком шукати дверцята у душ і далі мчати в офіс, де чекає маса літератури, правок і годин консультації із авторами. Організм відпрацьовував на межі можливостей. Усе важче і важче було просинатися вранці і все важче і важче було засинати опівночі. Все важче було перебувати посеред людей і спілкуватися із ними. Все більше фізичний стан нагадував знесилення.  Постійний головний біль став основним атрибутом дня. Я намагався втамувати його пігулками, але їх дія була короткотривала. І далі він змінювався на ще потужнішу хвилю, видавалося,  що ніби по скронях стікає невідома речовина, яка і є наслідком того болю. Намагання заснути швидше нагадувало марення. Я ніби провалювався у неглибокий сон, проте міг мислити, аналізувати, думати і боятися. Саме страх став супроводжувати мене постійно і кругом. Ніби зовні, я не був наляканий, але його тягуча і липка хвиля накочувалася на мене, зменшувала мене у розмірі, стискала і знищувала, трусила мене, розкидала на частини по Всесвіту,  я не міг зібрати себе, не міг стати собою. І ту мить, розриву мене на маленькі частини, приходили думки, яких я боявся більше смерті і більше всього витонченого зла, яке творилося у моєму житті. Ті думки, важким тягарем падали на мене, влітали у свідомість і робили там безлад і хаос, посилювали страх і без того міцний і непереможний. Я знесилений і спітнілий лежав у ліжку, молився і благав Найвищого дати мені сон, глибокий, сильний і міцний. Щоб його живодайна сила дала мені спокій і можливість це перенести.

Антидепресанти не допомагали. Їх декілька видів, які випробував на собі, лише затупляли мій розум. Не давали сну і не давали рятунку від думок. Я перестав їх пити. Так же само як і снодійні. Після них, наступний ранок був важчий звичайного. У тілі фізично відчувалися побої, чи ніби у м’язи введена речовина, яка погіршує їх функціонування. Ніби я насправді не я, а просто чужа людина за рухами якої я спостерігаю віддалік.

Тому чистий організм без медикаментів та алкоголю легше піддавався боротьбі із впливом чужих мені думок. І тому я все ж вважав краще їх переносити у свідомому стані, краще із ними боротися у відчутті того, що то саме я, а не моя покращена – погіршена ліками версія. Я не міг довіряти собі у момент будь – якого сп’яніння чи не тверезості. Боявся самої думки, що мій організм може бути облишений свідомого погляду, боявся алкоголю, як можливого інструменту впливу. Напруження зростало із кожним подихом і кожною новою думкою про себе, своє життя і розуміння навколишнього світу і мого сприйняття його.

Ті вихідні, коли мій організм отримав перепочинок, а свідомість нову порцію страху і думок, були найгіршим етапом мого життя, моєї самотності і того стану, який оволодівав мною. Я відчув, що рятунку від нього із зовні немає. Зрозумів, що або я розпочну наступ на нього, розпочну мінятися, боротися із ним або він впокорить мене і змусить виконувати ті страшні команди, які мов сокирою втовкмачувалися мені у свідомість.

Я проснувся звично знесиленим. Втома відчувалася у кожному кроці, подиху, погляді та рухові. Повільно брів до ванної кімнати. Завчено пускав воду. Наповнював ванну. На думках було після ванної піти до супермаркету за продуктами. Робочий графік, який був минулі тижні не спонукав мене їсти, тим більше готувати вдома. Хоча голод відчувався. Голова боліла уся. Від маківки до скронь, лоба і потилиці. Біль була принизлива і тягуча. Голова була ніби чужа, також у ній були чужі думки. Вони хаотично літали у ній. Вносили сумбур і нерозуміння у день. Я ліг у ванну. Гаряча вода окутала мене вологим теплом. Плюскіт води із крану дратував. Його відгомін лунав у голові металічним звуком і скреготом. Я виліз із ванни. Обтерся. Спішно одягнувся. Відчинив двері і вийшов у коридор. Зробив два – три кроки до ліфта. Відчув як щось міцно зв’язує мої ноги, не пускає мене йти далі. Страх, пустий і болючий оточив мене зусібіч і міцно притис до місця.

• Куди я йду. Що я там робитиму?- панічно промовив до себе.

Паніка, а це була саме вона, стисла моє горло, стало важко дихати і промовляти. Я ледве проковтнув ком у горлі, який каменем протискався у шлунок. Я швидко обернувся і влетів у кімнату. Стояв навпроти дзеркала і пильно вдивлявся у нього. Нічого із мого вигляду не показувало мого хаотичного, панічного стану. З вигляду я був, як завжди. Спокійний погляд, доволі впевнений, але дуже втомлений. Очі червоні із прожилками.  Серце люто калатало. Я пройшов у кімнату. Сів на диван навпроти панорамного вікна. Перед мною розлягався Мегаполіс. Висотні будинки Сіті, віддалені обриси ріки і окраїнні забудови промзони. У квартирі було тихо і задушливо. Я відчував свій пульс у висках. Відчував пульс на руках і десь на шиї, також, посилено пульсувала кров. Тиша в’їдалася у мозок. Здавалося вона проникає у тіло, здавалося вона фізично входить в мене. Розриває мене із нутра. Рветься у мені. Я відчув біль, тягучий та плаксивий. Захотілося сховатися. Куди? Захотілося бігти. Я не міг! Хотілося вити! Я боявся!

• Мамо, як справи?- ледь стримуючи дрижаки промовив у трубку.
• Добре, сину! Усе як завжди! Печу бісквітний торт. Тато порається у саду! А ти як, любий?

Я почув у слухавці, як десь там, віддалік матері  прокукурікав півень. Почув гавкіт собаки, авто яке проїхало повз наш двір. Серце люто стиснулося.

• Усе добре! Трішки прихворів!  - промовив у відповідь стримуючи сльози,- добре, мушу йти. Я передзвоню…