2.14.

«14»

Його життя било ключем. Раптовими змінами і кардинальними подіями, які змінювали усе навкруги нього. Він виглядав так, ніби людина, яка проводить останній час у конкретному місці. Злегка стомлений вигляд видав у ньому блиск очей і цигарка, яка весь час диміла у нього у кутику рота. Він сидів навпроти мене за кухонним столом моєї квартири. Як завжди його веселість променіла навкруги. Лише тепер із маленьким відтінком смутку.

• Так, нарешті пробився. Той концерн оцінив розробку, і вони готові втілювати у виробництво. Звісно це те, що я чекав у професійному плані. Досяг, але є маленький жаль, що не вдома! – продовжував він.
• Коли ти від’їжджаєш? – запитав у нього.
• За пару днів. Закінчу справи тут і вперед,- весело промовив.

Я відчув як по спині пройшовся морозний холодок. Волосся на руках піднялося дибки. Защеміло у грудях. Я відчував тягучий сум і неспокій. Тривогу і відчуття того, що все закінчилося і попереду нічого немає. Що ніби мені також потрібно від’їжджати. Що після від’їзду Денні тут нічого не лишається. Нічого тут робити. Що він ніби моя  остання рятівна соломина у вирі неспокійного і такого незрозумілого тепер мені життя. Я відразу пожалкував, що так мало часу проводив із ним. Що так мало спілкувався із ним останніми місяцями, свідомо залишаючись у квартирі із своїми власними думками і проблемами, коли ж Ден, так уміло розганяв у мені і оточуючих сум, печаль і негативні емоції. Жаль пронизував мене. Я зрозумів, що тепер навіть не матиму шансу із ним зустрітися. Раніше я знав, що він поряд і що, за мого найменшого дзвінка чи поклику він примчить із планом розваг чи проведення часу. Розумів, що тепер він не зателефонує  мені і не скаже: «Давай збирайся, я за мить біля тебе!» і якби не хотілося іти чи були справи, чи не було настрою, це не має значення, він це говорив безапеляційно.

Тепер цього не буде. І якщо оглянути світ навколо мене, то окрім батьків, які були надто далеко, я був сам. Один у своїй самотності із доволі незрозумілими проблемами. Чомусь прийшло розуміння, що від’їзд Дена значно погіршить мій стан. Відчуття краху, що наближається, мов віддалений гул авіалайнера, який заходить на посадку. Ось він сидить навпроти мене, п’є свій напій, курить чергову цигарку, а я вже бачу, що його немає. Що він далеко, поглинений своїми справами. Також, я відчув, що він не повернеться звідти. Все ж то його життя. Йому його жити так як він вважає за потрібне. І як йому краще. Я лише егоїстично боявся втратити , той останній бастіон захисту. Лишити абсолютно одним у Мегаполісі та у своїх думках.