2.13.

«13»

Шістдесят вісім, це найбільша кількість пропущених дзвінків на мобільному та повідомлень, які я отримав від неї за ніч. Двадцять п’ять – найменша.

Щовечора, я лягав спати в очікуванні її намагань зв’язатися зі мною. Рідко коли вона писала мені вдень. Я починав нервувати задовго до початку вечора. Весь час очікував цей звук, який струмом будив мене і відривав від будь - яких справ. Чим би я не займався, я не міг продовжувати це. Я жив очікуванням їх та страхом перед ними.

Потім я навчився жити на беззвучному режимі смартфону. Почали виникати деякі проблеми із можливістю додзвонитися до мене. Але це приносило мені менше болю і проблем, як цей звук. Просто передзвонював, коли бачив пропущений дзвінок чи повідомлення без відповіді. Зогляду на те, що я взагалі відійшов від тісного спілкування із людьми, мене розуміли. Це не заважало справі, оскільки я був популярний і автори або їх продюсери місяцями чекали відповіді. Батьки терпіли. Ден був радий, якщо я просто відписував, що все добре. Він щиро хвилювався за мене у цей час. Він був єдиною людиною, яка знала про приїзд Рудої і категорично радив оминути це життям, не йти на зустріч, не бачити її. Потушити у собі бажання побачити її хоча б здаля.

• Її нема, то мана, яка тебе віддаляє у житті. Не йди!

Я був суцільною думкою, абсолютно зосереджений  на цій події. Втомлений від зважування причин «ЗА» і «Проти» бачитися із нею. Достоту не знав і не міг зрозуміти, які почуття я відчуваю до неї. Які відчуття. При згадці про її тіло я відчував лоскотання у низу живота, посилене серцебиття, сум і бажання стосунку із нею. Згадував її обличчя, зле, сердите, сповнене ненависті, вперте і, відчуття, що від неї віє небезпекою. Саме небезпекою для мого подальшого життя. Ні я не боявся фізичної розправи з її боку. Я боявся тих думок, які тепер посилювалися у моїй голові. Вони спонукали мене до дії. Вони весь час тиснули на мене. Вони хотіли мною оволодіти. Я боровся як міг. Але її приїзд значно посилив їх тиск на мою свідомість. Я боровся із ними з усіх сил.

З рішенням не бути із нею і не повертатися до минулого я проснувся в один із днів, коли спека була на піку. Служби запевняли не виходити із дому. Я працював на лоджії уже декілька днів. І чи то від того, що я давно не бачив людей і не нервував, не відчував подразнень, чи від того, що нарешті, той вир думок синтезувався у мені, я вирішив саме так.

Я впевнено взяв до рук смартфон і написав:

«Ми не можемо бути разом! І ти, і я знаємо чому! Прости і не муч ні мене, ні себе!»

Мені видавалося, що така форма, категорична,  чоловіча, кременева, металева була саме такою, як я хотів. Вона повинна була зрозуміти мене. Повинна відпустити свої почуття. Простити мене і забути нас. Просто заради того, щоб і вона, і я мали можливість іти далі. Ні, не у стосунки, не у шлюб, не народжувати дітей. Про це не йшлося у моєму сприйнятті ситуації, а у простому бажанні ЖИТИ. Жити, своєю волею і Волею Найвищого. А не тенькаючими у свідомості пропащими думками. Які п’ють енергію. Гвалтують. Ранять і тиснуть на мене.

Коли відправив повідомлення відчув величезний приплив сил, міць і впевненість у тому, що я зміг відмовити. Зміг відмовитися від того, що потягне униз, віддалить від бажаного вивільнення. Відчував себе переможцем.

«Перемога, перемога!», волала моя поранена душа. 

Спочатку вона просила.

Вкладала у слова усі свої вміння у переконані. Прагнула витягнути мене на зустріч. Просто побачитися посеред парку, скверу, будь – де і будь – коли. Вона переконувала мене, що її життя тепер підпорядковане чистоті і розумінні того, що жити потрібно заради когось. Потрібно вірити у те, що людина, яка знайшла тебе серед тисяч інших і так тепло прийняла у своє життя є посланою тобі Найвищим. Потрібно боротися за своє щастя, і МИ, наголошувала вона, здатні на це. Усе це вона писала мені у смс, у листах на мою стару електронну почту. З кожним днем, я відчував, що у ній назріває зрив. Страшний, бурхливий, безжалісний, який міцним потоком може знести мене у нервовий зрив чи її емоційні зрушення. Я не відповідав на її повідомлення.

Потім вона погрожувала.

Ні не розправою наді мною. Не вбивством, каліцтвом, знущаннями. Тим, що уже ніколи не з’явиться у моєму житті. Більше ніколи не проявить до мене цікавості. Не буде ні писати, ні дзвонити. Що я невдячний і життя моє суцільний страх і прах. Що я зазнаю фіаско у кожній спробі зав’язати стосунки. Що моє життя буде пусте і непотрібне і у кінці мого, безперечно, недовгого життєвого шляху, лише вона буде тим яскравим промінчиком кохання, яке було у мене. Що коли я все ж, а це обов’язково у скорому часі відбудеться, захочу відновити із нею стосунки, не зможу знайти її у Всесвіті. Не зможу, оскільки вона цього не захоче. Більше ніколи не захоче мене бачити, бути зі мною, відчувати мене. Що вона зникне із мого життя.

У кінці вона благала.

Благала врятувати її від самотності. Благала врятувати її від неї самої. Від думок і вчинків, які не дають їй і крихти спокою у житті. Від подій, які наповнюють її життя багном, брудом і постійною молитвою різним, невідомим їй богам. І лише у хвилини найбільшої розпуки і відчуття скорого кінця, вона звертається до Найвищого у благанні порятунку. Вона молила мене врятувати її. Молила. Слізно і болісно, виписувала кожне слово у смс. Коли читав їх, я відчував біль, справжню і таку відому мені. Рідний, мій біль. Лише у іншій людині. Інша людина страждала ним. Моїм, безсмертим болем. Я її розумів. Відчував її напругу і тиск на її свідомість чужого, не властивого їй розуміння. Не властивого живим людям створіння із інших світів, яке прагнуло очорнити усе те, що лишилося світлого у людини. Усе те, що тримало її серед справжніх людей і ще утримувало від кроку перетворення у послідовників його, отого невідомого і страшного у своїй появі володаря болю.

Я не міг бути із нею. Боявся думки про це. І розумів, що навіть найкритичніша її умова не примусить мене піти на зустріч із нею.