2.12.

«12»

Коли я зрозумів, що смс, яке щойно прийшло на мій телефон було від Рудої, я за мить пережив усю бурю почуттів, яка доступна чоловіку. Моя свідомість змагалася із собою у спробах вселити мені якусь конкретну думку, якусь конкретну поведінку, допомогти прийняти мені рішення. Я збуджено бігав по квартирі, розпочав прибирати – потім згадав, що вона не знає, де я живу і не нагряне раптово. Я почав збиратися до неї на зустріч, але пригадав, що ми не домовлялися. Я сотий раз прочитав те смс. І в соте не розумів його змісту.

Я хотів ту зустріч і відразу тікав від неї. Я хотів її побачити віддалік, тоді коли буде очікувати мене, а я не прийду. Я хотів її обійняти і задушити. Я хотів вити…

Чому вона з’явилася у моєму житті? Чому вона прийшла на піку моєї душевної смерті і мого лихого, солодкого самотиння? Чому вона з’являється, як чорний ангел розпуки  і як ангел можливості рятунку?

Я хотів її і тікав від неї!

Я прагнув зустрічі і тікав від неї!

Я тікав від неї!

Я втуплено дивився на екран смартфону. Роздивлявся кожну букву, кожен пробіл повідомлення. Я вчитувався у слова, розумів їх до мозку і не розумів зовсім. Я втрачав можливість говорити, писати, думати і розуміти. Просто тримав смартфон, де було повідомлення від неї:

« Милий, я знаю, що робила тобі боляче, знаю, що простити важко! Все ж прости! Знаю, що полюбити знову важко! Полюби! Я така як була раніше. Найвищий увійшов у мою свідомість і показав мені Всесвіт! Я зрозуміла, що мій Всесвіт без тебе не повний! Люблю тебе! Прагну зустрічі! Я буду у Мегаполісі сьомого. Відпиши мені. Надіюся на тебе і вірю в нас! Яна»

Серце заспокоювалося. Його ритм сповільнювався. Ставав звичайним. Думки повільно набирали систематичності. Впорядковувалися і набирали змісту, окреслювали емоції в аналітику. Я не робив спонтанних рухів у житті. Ніколи. Усі мої вчинки були продиктовані моїм щирим переконанням у тому, що я правий. Навіть коли я довгих півтора роки жалів про стосунки із Рудою. Навіть тоді, коли прийняв рішення, незважаючи на невимовний біль і напруження,  розлучитися із нею, розірвати ту потужну силу, що боляче впивалася у моє життя, пила мене, їла і не лишала нічого окрім себе. Я хворів тими думками, але жодного разу не картав себе за те, що переніс у житті. Усе це було дане мені Найвищим. Я робив чи не робив висновки, але ніколи не жалівся йому, брав той біль, переносив його. І ставав сильнішим. Солодка самотність не забрала у мене мою впевненість. Тепер ще Руда…

Я довго тримав у руках смартфон із її смс. Від постійного перечитування воно викарбувалося на серці. Не міг прийняти рішення. Не міг зрозуміти себе. Серце розривалося на шмаття. Страшенно хотілося, щоб це був сон, мана, не дійсність і щоб не боліло. Щоб не боліло у серці. Не тенькало думками у голові. Та все ж…, смс була реальністю. Я так і заснув із телефоном у руках.

Вранці я знайшов у собі причину не йти на роботу. Вона підійшла мені. Совість не мучила моє сумління. Я лишив собі день для обдумування повідомлення від Рудої та її раптової появи у моєму житті.

Я хотів її це однозначно. Я би віддав би знову роки свого життя, за можливість бути із нею, але такою, як вона була спочатку стосунків. Я би віддав би безліч своїх хвилин за наш перший поцілунок. Віддав би багато спокійних снів за її вигляд у моїй футболці збірної Нідерландів, коли я вперше бачив принади її досконалого тіла. Я би віддав би, багато що за те, щоб відчути її вологі вуста на моєму тілі. За її поцілунки, її дотики, тіло і душу, яка я знав і вірив, була увесь той час моя.

Я не хотів бути із нею однозначно. Тому, що той біль, що бринів у мені ці роки без неї, нічим не може бути компенсований. Він нічим не може бути закритий, нічим не може бути вилікуваний. Я був травмований її словами, поглядами і діями. Я не хотів її.

Відчував, що закон щастя і його компенсації працює у моєму випадку. Бачив, як дорого мені обходиться три роки життя із нею. Як я боляче сплачую самотніми ночами, днями, тижнями, місяцями, і О, Найвищий, вже роками. Я сплачував досі, лише тепер я відчув справжню причину самотності. Реальну причину того, що тепер коїться зі мною і моїм спокоєм. Я потопав у думках. Я потопав у злі, яке оволодівало мною. Я не міг віднайти слів, щоб відписати їй.

Смартфон був у руках. У руці був келих із ромом. Я стояв на лоджії двадцять шостого поверху, елітного будинку Мегаполісу. П’яно дивився на світ. Пив і читав її смс.

«Ні», відповів на її повідомлення і виключив телефон. І злякався своєї відповіді. Просто злякався, до дрижаків у тілі, які входили через ноги і підіймалися через усе тіло заволодіваючи мною. Я боявся. Я боровся із поганими думками. Боровся зі смертю і самотою. Я не знав, що робити.

• О, Найвищий! Рятуй мене у гріхах погрязлого. Рятуй від думок і дій. Дай мені сон. Дай мені сон. Спокій,- молився я трусячись у ліжку.

Не міг спати. Не міг думати. Міг пити.

• Десь я мав пігулки, де ж вони,- раптовою думкою пронеслося у свідомості.

Я знав, що десь маю антидепресанти. Ті, які завжди мені допомагали. Ще із тих часів, коли я загнаний у кут безпідставними обвинуваченнями ковтав їх десятками і запивав зеленим, густим чаєм, курив на балконі.

Я знайшов їх у піджаку. У внутрішній кишені і пригадав останній раз коли вживав їх. Це було тоді, коли після повернення додому із короткого відрядження я знайшов її п’яну і брудну у нашому ліжку. Від неї віяло самотою, злом і брудом. Я намагався не розбудити її, але все ж вона прокинулася. Слова лилися із неї мов вихор, у перемішку із брудом, лайливими словами і марними, надто марними обвинуваченнями, які  заповнювали порожнечу моєї свідомості і починали виходити на зовні. Я ледь стримувався, щоб неуподібнитися їй. Щоб не почати відповідати їй. Я пішов на балкон. Заборонив їй заходити до мене. Легке заспокоєння розливалося тілом. Я відчував себе ледь втомленим, хотілося спати. У голові трішки гуло. Думки ясніли і не були злими. Я допив чай і пройшов у кімнату. На ліжку схлипувала Руда. Я пішов у ніч. За годину був у Денні, який і цього разу приютив мене. Через тиждень вона пішла.