2.11.

«11»

Він радісно влетів у мою квартиру. Із пляшкою рому і двома зовсім юними, років двадцяти,  дівчатами.

• Кіра, Віра,- знайомив нас Ден,- а це мій товариш, Андрій, колись дуже весела і позитивна людина! То тепер засів у шикарних апартаментах і не показує себе ні світу, ні таким вродливицям,- грайливо закінчив презентацію мене.

Дівчата були надзвичайні. Від них віяло ароматом свободи, чистоти, молодості і розпусти. Ще б пару місяців тому я би не втерпів би до закінчення вечора. Я би відчув увесь їх смак. Насолоджувався би їх присутністю. Аромат дівочих парфумів зводив би мене із розуму.

Та тепер, я зосереджено дивився на них. І розумів, що цікавість до них не з’являється. Що я не відчуваю потягу до знайомства. Не бачу продовження і боюся його.

Ми з годину сиділи за ромом. Ден щедро підливав дівчатам алкоголь у коктейль. Вони пили його  і ставали все більше розкутими і розчервонілими. Кіра уже сиділа в Денових обіймах. Була сповнена щастя і очікування. Віра чекала від мене дій. Я сидів не в силі зрозуміти себе і ситуацію.

• Підемо в бар? – запитав я у компанії.

Думав, що вийшовши із квартири, я матиму більше шансів раніше піти додому. Позбавити себе тих юних і таких закличних очей.

Бар шумів найнеможливішими голосами. Гучна музика ревіла на усю міць колонок. У центрі бару декілька людей танцювали, вихиляючись у ритмі гітарних пасажів. Ми присіли неподалік виходу із бару. Лише те місце було вільне. Ден замовив напої і снеки. Він продовжував обійматися із Кірою, долав межу дозволеного і линув у поцілунку із нею.

Я відчув дотик на своєму коліні. Подивися на руку, яку поклала мені на ногу Віра. Вона заклично дивилася на мене. Її очі були вологими, губи були зволожені, пухкі. Вони розпливлися у звабливій посмішці, ніби очікували мого дотику. Ніби кликали мене. Я відчував знесилення. При усій її молодості та привабливості мені видавалося це абсурдним і доволі огидним. Її ніжний дотик викликав у мені супротив. Я не хотів, щоб вона мене торкалася. Я не хотів дивитися їй в очі. Я не відчував її. Враз я відчув, що її погляд стає липким, рука на моєму коліні липка. Мене нудило. Я відчував бажання вийти на вулицю, бігти подалі звідси, серце потужно калатало. Я швидко піднявся, протиснувся повз Віру і вибіг на вулицю. Спекотна ніч, жаром вдарила мене в обличчя, я вдихнув гаряче повітря і гайнув через вулицю. Я набирав ходу, ще трішки і мій будинок. Ліфт, кнопка «26», мої двері голосно закрилися на «англійський замок».

Я сповз по дверях на коврик біля вхідних дверей. Повільно віддихувався. Відчував жар на обличчі і ком у горлі. Хотілося плакати, хотілося ревти і дерти підлогу. Я не розумів, що зі мною. Я не знав як бути. Лиш тонким і дзвінким страхом у мозку звучала думка, що я один із них, тих самотньо блукаючих, втупившись у тротуар людей. Вірити не хотілося. Не хотілося і думати про це. Весь час дзвонив Ден.

• Я вдома, трішки зле! – відписав йому.

«Ти вже геть відлюдник…», його відповідь остаточно розчарувала. Тобто, вони помітили, що зі мною щось не так. Що моя поведінка дивна і не така як звично.

Що робити? Думка тенькала у голові і не давала спокою. Я лежав у кімнаті із виключеним світлом. Переді мною було панорамне вікно із видом нічного Мегаполісу. Думки літали у свідомості, було важко на будь – чому зосередитися. Важко було взяти думку. Вони хаотично із таким же, хаотичним ритмом серця, змінювалися у моїй голові. Чому це сталося зі мною? Чому я не відчув ту дівчину? Чому мені було так страшно і гидко? Як жити?

Одні питання. Жодної відповіді.

Наступні тижні я звично був поглинений у роботу. Отримав рецензію на свою поезію: «при деякому редагуванні і посиленні акцентів можливий розгляд на включення до збірки», писав мій замісник. Це викликало радість. Скупу і якусь чужу, але все ж. Об’єм роботи був зрозумілий, але на жаль, душа не прагнула поетичного слова, наскрізь поглинена самокопанням. Спроби відредагувати до рівня, який був обумовлений у рецензії розбивалися об скелю мого поганого настрою і нервового стану. Я не міг мислити поетично, не міг відкрити душу. Я ніби спав, чи вірніше дрімав у знесиленні піднятися чи остаточно пробудитися від важкого провалля дрімоти.

У видавництві,  я відчував себе позитивно. Редагування, зустрічі, презентації, усе було до ладу і не викликало у мене проблем. Лише трішки тяжко було розпочати спілкування. Я силував себе говорити із людьми. Намагався більше відмовчуватися, обговорювати не так детально як раніше і значно швидше. Домовлявся, що деталі обговоримо електронним листуванням чи у чаті.

Після роботи я мчав додому. У закритому просторі моєї квартири усе миналося. На самоті я був собою, відчував себе як раніше, таким як був до Рудої чи відразу після стосунків із нею. У розмовах по телефону чи відозв’язку із Денні, Марією чи батьками я був звичайним. Спокійний і врівноважений, веселий і смішний у залежності від емоцій, які з’являлися під час спілкування. Я зумів зрозуміти у собі той стан. Частково відкоригувати його у собі. Мені вдалося звикнутися із ним і жити далі. Старався, щоб оточуючі не вбачали у мені це. Тим більше ховав від батьків та колег. Менше спілкування, менше розмов. Більше бути на одинці, так було легше це переносити. Хоча інколи було страшно. Просто, без будь яких додаткових збудників починав боятися. Не когось, ні щось, а просто боятися. Липкий і тягнучий страх наповнював свідомість. Легкими поштовхами тиснув на мозок, забруднював свідомість дурними і важкими думками. Хотів заповнювати ними мене. Спонукав до дії, до страшної і дуже чужої мені дії. Я противився страхові. Протистояв, як воїн, як захисник своєї долі і свого життя. Проганяв їх, очищав свідомість, ставало спокійно і тепло. Хотілося відпочинку і надії на добре. Віри у те, що усе проходить  і, що не завжди так буде. 

Вільний час я віддавав на роботу в інтернеті. Я шукав статті про ці стани, подібні моєму. Відшуковував відповіді на свої питання. Шукав вихід із ситуації. Шукав можливість осягнути усю глибину проблеми. Порівняти мій стан із іншими подібними випадками. Ця кропітка робота пошуковця важко давалася мені. Та все ж я зрозумів, що таке самотність.