2.10.

«10»

За ті пару місяців нічого особливого не трапилося у житті. Історія із професором і його дивними дослідженнями не мала продовження. Я помічав ще тих людей на вулицях. Дивився за Нікою і її поведінкою. Після того раптового її, так сказати, загострення, вона заспокоїлася. Не кинулася у вир любовних утіх чи розваг,  вела себе спокійно, ніби очікувала на свого коханого. Вона мало говорила, багато працювала. Вдосконалювала свої редакторські навички, поступово виходила на новий рівень. Я починав їй довіряти і доручати значні проекти. Вона успішно із ними справлялася.

Той редактор, із відділу наукової літератури, звільнився із нашого видавництва. Подейкують, поїхав у провінцію, звідки був родом. Там працює у невеличкій друкарні коректором. Випусків новин по даній проблемі не було, так само як і статей у періодиці чи інтернет – ресурсах.

Я працював. Працював так, що часу на себе не лишалося. Денні весь час сердився на мене. Поступово перестав дзвонити із різними пропозиціями вечірок чи відпусток.

• Як надумаєш взнати чи живий твій друг чи уже десь загнувся – передзвониш!

Я не розумів його образ – у мене ж тьма роботи. Мені ніколи розважатися, пити, завадити нові знайомства. Спроби зав’язати стосунки, образи і пошуки відмовок від продовження їх. Незрозумілі дзвінки і пояснення чому ми не можемо бути разом. Я відчував втому від того. Мене гнітила одна думка про шумний антураж клубів, де усе не насправді. Де усе для розваг. Де усі не такі, як у житті. Грають роль. Актори у своєму власному житті.

Але разом із такими думками, я почав розуміти, що стаю самотній. Таке дивне і доволі страшне слово, але не викликало у мене страху. Зовсім. Я навіть вчував у цьому щось особливе. Я не вважав, що самотній означає одинокий. Я не був одиноким. Була сім’я, робота. В кінці кінців Ден, який ображений, але справжній товариш. Коли я перестав жити нічним життям Мегаполіса у мене з’явився час. Я мав його достатньо, щоб добряче відпочивати. Щоб відновити свої поетичні спроби.

Поезія! Вона таким міцним і давно забутим, але рідним потоком увірвалася у життя. Сполошила там усе, розмістилася зручно і по – господарські. І полилася із мене. Міцним і грайливим потоком слів, образів, ідей та мрій. Розривала мене із середини. Усе, що було у моєму житті поставила на своє місце. Я тішився словами. Навіть і не думав, що я так за нею засумував, що я так, довго і безсердечно її вбивав. Наносив травми собі та їй. Не дав розкритися і замкнув у найглибших коморах своєї свідомості, там де темно і безлюдно, де не живе думка. Де є лише давні згадки і негативи пережитого.

Поезія не була світла. Вона була про життя. Безперечно про Руду. Про образу, чи як тепер я думав, фальстарт мрій про чорняву. Про Марію. Про мою солодку і гонорову самотність.

Робота відійшла на другий план. Посмішка не зникала із мого обличчя, від постійного процесу віршування. Маленький блокнотик у руках. І навіть на нарадах із Шульцем, я міг дістати його і записати думку чи риму. Постійна імпровізація. Постійне обдумування. І сором від того. Думки про її якість. Про її зміст. Мрії про публікації.

Дуже дивно, але як редактор у тому числі відділу поезії, я не міг оцінити свою творчість. Вагався, соромився, аж допоки не відніс декілька роздрукованих віршів своєму заміснику по напрямку поезія. Відрекомендував, що то прийшло на електронку. І увесь день через скло свого офісу спостерігав за ним. Мов хлопчисько. Час від часу посміхався від своєї поведінки. Він не читав і ще не дав мені резюме. Чекатиму. Важко натиснути, щоб щось не запідозрив.

Мої стосунки із жінками на даний момент зникли, як такі. Я не прагнув довготривалих. Боявся їх. Фізіологія штовхала мене у не дуже пристойні заклади, або пошук професіоналок.

Бридко?

Доволі!

Але це було чесно. Оплата за втамування фізіологічних потреб. Не більше! Я не відчував у цьому бруд. Скоріше, щось чуже і не властиве мені, але необхідне. І той перший досвід був також, ніби продиктований підсвідомістю.

Я не пив алкоголь. Став бігати кроси і їздити велосипедом. Як потім зрозумів, що то було також для більшої втоми і чим швидшого провалу у сон.

Коли приїхав Ден і йому вдалося витягнути мене на вечірку я зрозумів, що усе насправді страшніше і гірше, ніж я про це думав.