2.9.

«9»

Ніка тихо плакала за своїм столом в офісі відділу сучасної літератури. Усі працівники тихо спостерігали за нею. Вона згорблено сиділа над столом, втирала сльозинки, деякі із них протікали і скапували на клавіатуру її ПК. Увесь її вигляд нагадував втрату. Так виглядають діти, які загубили якусь важливу річ. Такі ж сумні і розчаровані. Так і вона, видавалося ніби тихо плакала за згубою.

• Чого вона плаче? -  запитав я у колег.
• Невідомо. Не каже.

Я підійшов ближче до неї. Ніка відчувши кроки, які наближалися до неї здригнулася. Але не підняла голову, не повела нею у мою сторону.

• Ніка, щось сталося? – запитав у неї тихим тоном.

Вона мовчала. Вже не плакала, але мовчала. Ледь згорбленою сиділа за столом і не робила жодного руху. Я присів навчіпочки навпроти неї.

• Ніка, щось сталося? – запитав знову.

Вона підняла до мене очі. Вони були сумні і повні сліз та розпуки. І надто нагадували очі того хлопця із парку та редактора із наукового відділу. Невже і Ніка, стає схожою на сотні тих людей, які ось такі ледь згорблені та сумні ходять алеями парку та тротуарами міста.

Я намагався розговорити її. Запросив до себе у кабінет. Замовив у асистентки чай. Ніка надпила трішки зеленого ароматного напою. Але вперто мовчала, зосередившись на якомусь предметі мого письмового столу.

• Ніка, щось сталося? Чому ти сумна? – запитав у неї.

Вона почала схлипувати. Сльози ледь котилися по її щоках. Вона трішки дрижала, видавалося, що у непомірну спеку, яка панувала у Мегаполісі, вона мерзла.

• Він покинув мене,- тихо промовила Ніка,- зовсім. Нічого не промовив, зібрав речі і поїхав. Додзвонитися не можу, на листи не відповідає.

Я зрозумів, що вона розійшлася чи вірніше її покинув хлопець. Саме той, який щодня чекав її біля «П’ятого Тауера».

• Чому? – перепитав я,- невже нічого не сказав?
• Ні! Мовчки пішов. Я намагалася втримати руками, але він надто сильний. Пішов…,- ридала вона.

Я намагався віднайти слова заспокоєння. Вони не діяли на неї. Вона зосереджено дивилася на щось на моєму столі. І мовчки, як видавалося, не слухала моїх слів. Потім вона піднялася і вийшла із мого кабінету. Пройшла відкритим простором нашого відділу і через коридор видавництва попрямувала до виходу.

Я пішов за нею. Намагався йти так, щоб вона не помітила мене. Йшов за десяток кроків і спочатку, весь час намагався заховатися від неї. Потім я зрозумів, що ховатися немає причини. Вона не підіймає очей. Просто йде до центрального міського парку у натовпі перехожих у Сіті, які хто у своїх справах, хто без діла прямують у своїх напрямках. Ніка пересікла вулицю і спускалася по сходах на центральну алею парку. Вона розчинилася у натовпі інших перехожих. Я втратив її із виду, але це було неважливо. Навкруги мене була маса, можливо, сотні подібних Ніці людей, такі ж само ледь згорблені і втуплені в одну точку на землі, яка їх вела лише у їм відомому напрямку. Який мені видавався абсолютно хаотичним і не системним. Усі вони без винятку були із похилими головами. Їх легко можна було виокремити із натовпу інших перехожих. Вони йшли наодинці, похнюпившись. Не посміхалися, не сміялися, не розмовляли. Йшли, або сиділи на лавах. Як правило самотньо. Не розділяли лави із іншими людьми,  і коли хтось просив дозволу присісти, вставали і відходили від неї. Я відчув страх і дивне не збагнення від побаченого. До цього я вже спостерігав подібну поведінку, але щоб така схожа в усіх відразу, майже ідентична. Один в один, як у того хлопця біля фонтану у парку на моєму мікрорайоні. В усіх очі як у Ліни, сумні. І у них проглядається страх та непорозуміння, що коїться.

Я втомлено сів на лавочку. Поряд мене сидів старшого віку чоловік і палив люльку, вдивлявся у перехожих. У його руках був блокнот в якому були якісь нотатки.

• Молодий чоловіче,- звернувся він до мене,- ви нічого не помічаєте у людях дивного, останнім часом?
• Помічаю,- відповів йому.
• Ось і я помічаю! – промовив він,- і не збагну, що це?

Він виглядав замисленим і заклопотаним. Ніби весь час тримав себе у напрузі, чи щось посилено пригадував.

Мабуть подібний вигляд мав і я. Оскільки люди, які проходили мимо, дивно на нас поглядали. Я ще мить посидів поряд із ним. Він все так само продовжував дивитися на людей сидячи на лаві без жодного руху.

• Дурня якась,- тихо промовив я підіймаючись із лави.
• Не скажіть, не скажіть,- сказав до мене той чоловік.

Я вийшов на центральну алею парку і попрямував додому.

На першому поверсі нашого будинку розміщався маленький ресторанчик у якому готували дуже смачну вечерю. Я відчував голод після довгого робочого дня і тих, поки мені дивних подій. Я вмостився за столиком навпроти телевізора. Офіціант приніс мені моє замовлення. Бульйон ароматно парував на столі. Прийнявся до наїдку і оторопів поглянувши у телевізор. На екрані я побачив того самого діда, із яким я сьогодні мав нагоду перекинутися парою слів у парку. Він, як виявилося, був чи то професором чи дослідником інституту психології чи психіатрії, я не бачив початку. Він розповідав про дивну поведінку людей. У цей час на екрані демонстрували графіки збільшення кількості самотніх людей, збільшення кількості розлучень, зменшення кількості шлюбів і народження дітей. Той професор відмічав, що при такій тенденції за декілька років населення зменшиться  на вісім відсотків, що є абсолютно небезпечним явищем для існування людства. Він наголошував, що на даний момент у нашому Мегаполісі ситуація не найгірша. Значно гірші показники у однієї острівної країни, де така невтішна тенденція зберігається біля п’яти років. Він коротко описував поведінкову модель людей, за якими він спостерігав. Перераховував їх, це: небажання і невміння спілкуватися із незнайомими людьми, сум за втраченими стосунками, безнадія у спільному житті із партнерами, страх перед новими стосунками і як наслідок відсутність бажання заводити стосунки.