2.8.

«8»

Я щовечора прогулювався парком. Ці прогулянки увійшли у звичку і були обов’язковим ритуалом закінчення мого дня. Тепер коли пройшло достатньо часу і біль від згадок про минуле не бив мене у болючі місця, я міг аналізувати стосунки із Рудою. Міг свідомо розуміти причини її поведінки та наслідки для себе. Часом у моменти коли розпач і сум поглинали мене я ненавидів її. Це було чисте, відсентизоване відчуття. Ні, я не бажав їй зла, чогось поганого у житті, невдач чи розпачу. Навпаки, я дуже хотів, щоб життя її нагородило спокоєм. Вважав, що то єдине, чого вона потребує насправді. І коли отримає його, вона буде чудовою дружиною і людиною взагалі. Сумління її чисте, лише ледь забруднене попередніми подіями. Я не розумів чому вона так і не змогла перебороти у собі минуле. Чому несла його усі ті роки зі мною і поступово, той тягар, гнобив її все більше і більше, аж поки не виплюснувся у наш розвал і пожирання один одного.

Я це називав «Життя у незбагненні». Роздумував видати збірку поезій про мертві стосунки і почуття.

Безперечно той досвід проходив мною. Формував моє відношення до жіноцтва загалом. Виокремлювало саме ті нотки у характерах, які відразу підказували, що нічого не вийде при знайомствах із ними. Я став боятися стосунків. Став боятися відкриватися, мов боксер, котрий раз у кар’єрі пропустив нокаутуючий удар, надалі більше уваги приділяє захисту у двобої, аніж атакувальним діям. Я ж – боксер! Ті риси, які відчував у стосунках із Рудою, примушували мене втікати від можливого зближення. Примушували згадати смак антидепресантів, смутку і того стану, при якому я лише міг лежати на паласі і дивитися на тріщину у старій квартирі. Я тікав від себе у тих стосунках і не міг втекти. Але я буду тікати. Завжди. Знаю це.

Розчарування від чорноволосої, яка яскравим промінчиком промайнула у моєму житті, добавили мені ще трішки смутку. Коли її закличні очі, їх погляди, свердлили мою душу, я починав відроджуватися у своєму прагненні кохати. Усе у ній було на мій лад. Очі, аромат її парфума, запах її тіла, його смак. Тонка лінія бедер, груди. Посмішка, яка йде із небес, від Найвищого. Я так тонко її відчув. Так зрозумів її бажання і думки, що видавалося, що отримую другий шанс. Чи ж останній? Чи можливо перший? Я не знав чи я кохав Руду, бо ж до того я не кохав нікого. Я не знав, що то за відчуття чи почуття були до Марії, у щемливому дитинстві. Я не знав усіх оцих барв стосунків і тонких граней між симпатією та коханням. Не знав. Але коли обручка на її правиці обпекла мій погляд, струснула із мене залишки мрій та романтики я відчув, що та тріщина, де ж вона у душі, чи то, як у буддистів на кармі, розійшлася ще ширше і уже нестримним болем на серці. Болем у душі.

• Та ти не переймайся, ми будемо з тобою зустрічатися! – промовила вона тихо і спокійно,- ти дуже мені сподобався…

Я жодного разу не відповів на її телефонний дзвінок і не відповів на повідомлення. Чому? Тому що, біль розривав мене із середини. Тому, що у Найвищого просив кохання, а не сексу із заміжньою. Тому, що відчував зраду. Боявся її. А найбільше, і хай це егоїстично, боявся втратити знову! Як це пережити знову? Як це пережити вчергове? Як?