2.6.

«6»

Суботніми вечорами, як правило, Денні та Ед тягнули мене у клуби. Там, де музика лунає гучніше думок,  я відчував порятунок від себе. Відчував величезну долю спокою і заспокоєння своїх тривог. Коли вміст алкоголю у моїй крові піднімав мене і відносив на танцювальний майданчик, робив мене цікавим для жінок, ледь вальяжним та із долею таїни, я відчував минуле. Пригадував ті роки, ще до знайомства і стосунків із Рудою. Я любив цей стан у собі. Думок не було. Лише маленькі блискавки ідей, які відразу переростали у дію.

• Дивись, Ендрю, яка прикольна кралечка!- кричав мені у вухо Денні.

Я відразу оцінював її і прямував знайомитися. Намагався бути милим і ніби не місцевим. Ніби, я тут не довго буду, а до цієї миті ніколи не був. Відчував, що така поведінка подобалася дівчатам. Що вони цікавляться мною частково із – за того, що я зникну із їхнього простору після можливих стосунків. Не усі звісно прагнули саме таких, миттєвих стосунків, але у період після мого розвитку, я відшукував саме таких.

Клубне життя було багате у Мегаполісі. Маса старих популярних і нових, які тільки намагаються зайняти свою нішу закладів, працювали до ранку. Що дивно, за один вечір встигали об’їздити декілька із них і у кожному пересікалися із тими самими людьми. Тобто нічне життя у клубах та ресторанах нагадувало кочівний спосіб життя давніх людей. Не сиділося на місці ні жінкам, ні чоловікам. Тому рідко випадало зустріти незнайомку, яка б дійсно зацікавила, для продовження знайомства надалі.

Цього суботнього вечора Денні зателефонував близько дев’ятої:

• Агов, Андрію, як ти на рахунок паті? – весело прогукав мені у трубку.

Відразу відчув, що у товариша чудовий настрій. Коли він був такий, то відмова, яку я готував заздалегідь,  лише стимулювала його до подальшого діалогу. Ну, він завжди перемагав, якби я не намагався відмовити. Так і сьогодні.

• Ну, я не планував….- почав я свою відмовку.
• …втомився за тиждень, багато роботи, спека…! Так, Андрію, чи щось новеньке цього разу? – продовжив він мої відмовки,- коротше, за годину ми у тебе. Готуй якусь закусочку. Ми з віскариком і ромом уже на під’їзді!
• А хто це… ми?
• Побачиш…,- промовив він і кинув трубку.

Він так завжди. Хоче це мене завжди веселило. Сьогодні особливо хотілося вечірки. Шумної та затяжної, щоб із алкоголем і голосною музикою. І щоб побільше веселих, молодих і необтяжених життям людей. І якомога менше суму і негативних думок. Я дістав із холодильника віскі та ром, які лишилися після минулої вечірки. У кришталеву вазочку вибив лід із форми. Нарізав фрукти та зробив бутерброди.

У двері задзвонили.  Весела і трішки підвипила компанія пройшла у мою квартиру. По - свійські роззувалися, віталися, знайомилися і проходили у кімнату, несучи у руках чи то пляшку із алкоголем чи закуску.

• Ось та, чорненька, дивися які оченята! Якраз для тебе, така ж сумна і начитана як ти!- радісно привітався зі мною Ден, по – змовницькі підморгнувши лукавим оком.

Він тримав у руках три великі коробки піци. Вона смачно ароматизувала по квартирі. Я захотів їсти. І випити. І ближче познайомитися із чорненькою. Життя. Це було життя. Те минуле, як ще до неї.

Ми весело випили і смакували піцу. Ден завжди перед походами у клуб робив ось такі домашні посиденьки, де можна було перекусити і випити. Як він говорив, «І грошей менше на надто дорогу клубну випивку піде!». Ден завжди мав рацію у таких справах. Компанія була невеличка, але весела. Ден, Ед і чотири дівчини, які були його далекими знайомими. Дівчати були молоді, років двадцять п’ять не більше. Привабливі і товариські. Жваво підтримували розмову, жартували на рівні із Денні, а це значний показник. Часом навіть Ден не знав, як відповідати на їхні жарти, але його вміння прийняти поразку, обеззброювало жінок. Принаймі вже дві із них ласо дивилися на нього. Та чорненька, яку мені рекомендував Ден, була дійсно найсерйознішою із них. Вона мала вдумливі карі очі, глибокі, трішки сумні, але дуже лагідні. Вона разом із усіма сміялася та жартувала, але у ній відчувалася прихована енергія лідера. Хоча після віскі і коктейлів на ромовій основі, вона спокусливо кидала на  мене поглядами. Я захотів із нею близькості.

Клуб був вщерть заповнений людьми. На вході, де охоронець із суровим видом на обличчі оглядав бажаючих зайти до клубу, була ціла черга. Ден провів нас поряд із охоронцем, щось ткнув йому у долоню. Музика була така, як мені подобається. Ні не у плані стилю, у гучності. Вона відразу увійшла у свідомість, відразу там усе заполонила і розпочала витісняти із неї усі думки. У поєднанні із грою світла, яке ні на мить не лишалося у статичному вигляді, створювався антураж не земної цивілізації. Завжди у клубах я думав саме про цю схожість. Саме так у мені асоціювалися нічні заклади. Не тільки від невтомної гри світла, а й від того, як люди себе тут поводять, як вони пересуваються, кричать щось у вухо один одному, танцюють, вихиляючись у такт електронних звуків.

Ми зайняли столик поближче до барної стійки та невеличкої сцени, де сексуально – еротично викручували  стегнами дівчати із підтанцівки клубу. Ден замовляв напої та легкі закуски. Кальян. Давня звичка курити який, набула шаленої популярності у епоху прагнення позбавити себе залежності від паління тютюну. Офіціант приносив за наш столик пляшки і келихи, велике відерце льоду. У клубі було прохолодно від  включених кондиціонерів, лише вони рятували від спеки, тому було комфортно тут перебувати. Випили. Ден намагався прокричати тост, усі не чуючи його закивали головами, ніби справді почули і повністю із ним згідні. Чорноволоса дівчинка із нашої компанії сиділа поряд зі мною. Вона відразу примостилася тут, обмінявшись місцями із Едом, який також хотів присісти біля неї. Чорноволоса радісно цокнулась келихом зі мною, відверто подивилася на мене. У її густих, карих очах вигравали відблиски неонового світла клубу, то освічуючи їх, то зникаючи із них. У тому погляді я прочитав сценарій нашого вечора у клубі і ночі, яка матиме продовження у моїй квартирі.