2.5.

«5»

Мегаполіс жив своїми завченими акцентами. Темп, рух, мелодії громадського руху у поєднанні із посушливим літом робили його менш привабливим як зазвичай. Посуха набирала оборотів. Випуски новин передавали повідомлення про пожежі від спеки, про жару, яка у деяких провінціях сягнула загрозливих для екології, сільського господарства та людей масштабів. У місті було нестерпно спекотно. Усе у мегаполісі нагадувало розжарену сковорідку. Здавалося, що усе випромінює тепло, посилюючи із без того аномальну температуру. Порятунком були парки, сквери під розлогими деревами та фонтани, які влада спішно впорядкувала для зволоження повітря.

В офісі рятувалися кондиціонерами і затягнутими фіранками на вікнах. У очах і поведінці співробітників проглядалася лінь і втома від тепла. Офіс сонно виконував свої функції.

Коли я після заміської ріки опинився у місті враз пожалкував, що залишив її комфортну прохолоду. Враз опинився у підвищеній вихлопними газами та димом із труб комбінатів атмосфері. Тиждень тягнувся довго і без подій. Я сонно приходив до офісу, сідав на диван і читав матеріали. Так день за днем. Подій не було. Спокій і бажання спокою заполонило офіс та моє життя. Після роботи я ходив до парку. Він був ущерть переповнений. Здавалося пів міста приходило у парк, який був поряд із моїм домом. Усі лавочки та бесідки були зайняті. Не завжди вдавалося знайти місце на одній із лавочок. Я гуляв доглянутими алеями і коли знаходив вільну відразу сідав і спостерігав за навколишнім. Інколи розміщався на траві під захистом тіні дерев. На лавочки, які уже були кимось зайняті, я не сідав. Не хотілося наштовхнутися на можливе спілкування і розділяти простір із будь – ким. Ще від приїзду із ріки, відчувалася втома від стосунків та знайомств. Тому, навіть коли я займав лавочку і до мене підходили люди із питанням чи можна поряд зі мною присісти, я казав, що очікую на друзів. Коли вони поверталися назад, через добрячу годину і бачили, що я так і далі сиджу сам, осудливо дивилися на мене. Мені було байдуже,  я просто не хотів розділяти простір із будь – ким.

Коли ось так проводив час, на лавочці із пляшкою прохолодної мінералки, наступного дня відчував, що ніби відпочив від спеки і набрався хоч трохи енергії та сили. Парк був заповнений вщерть. Люди то парами, групками чи поодинці прогулювали алеями чи відпочивали на траві чи паркових лавах. Я помітив, що дуже багато людей прогулюються самотньо. Вони вдумливо проходять алеями, ні на кого не дивляться і не звертають увагу, ніби остерігаються знайомства чи спілкування. Я не розумів чому так. Розумів, чому мені не хочеться спілкуватися. Переживав релаксацію після закінчення болісних стосунків. Не могли ж в усіх оцих самотньо гуляючих людей також закінчитися стосунки. Ну хай у сотні із них. А їх за ці вечори,які я проводив у парку були тисячі. Я став уважніше спостерігати за ними. Дивився, як вони обирають місце, де сісти. Як намагаються сісти самотньо і ні з ким не розділяти лаву або сидіти на достатньо великій відстані на траві від найближчих людей. Усі вони були зосереджені на собі. Вдумливі і спокійні, чи як цей вигляд описати я ще не розумів. Ніби, знають якусь таємницю, яку їм ніяк не можливо розкривати. Їх вигляд був розчаровано впевнений. Дивне поєднання емоцій людей, але по іншому цей стан я не міг зрозуміти. І ще основне, вони не дивилися на людей, лише собі під ноги чи на речі, аби не на людей.

Суботнього вечора я також прийшов до парку. Звично прогулювався у намірі  знайти вільну лавочку. Люду було достатньо багато зважаючи на те, що відбулося маленька зміна погоди, небо захмарило і видавалося, що можливо нам пощастить і буде дощ. Ці надії були марними. Хоча хмари, які закрили сонце, допомогли розжареному місту хоч трішки охолонути. Я йшов алеями із пляшкою прохолодної мінералки. Ось і вільна лавочка, одна із улюблених моїх у цьому парку. Коли я жив у будинку – шпилі на двадцять шостому, у сквері, що поряд нього я знав кожне деревце і лавочку. У цьому парку, ще не облюбував улюблене місце, але оця у кінці алеї поряд із невеличким, жвавим фонтаном ставала найкращим із можливих місць у парку. Я задоволено сів, відчуваючи якою втомою натягнулися мої ноги. Протягнув їх, легенько розім’яв, відчув, як хруснули суглоби. Надпив води і розгорнув черговий рукопис невідомого автора. Автор писав про спеку у місті. Актуально та з претензією на глобальну змову. Хоча, щось було у повісті таке, що тримало до неї цікавість. Навпроти мене сидів зажурений чоловік, можливо хлопець. Вік не вдавалося ідентифікувати, десь до тридцяти. Ледь молодший мене. Я не вперше бачив його у парку. Саме на цьому місці. Він був один із тих, чия поведінка цікавила мене. Ніколи не дивився на людей, лише під ноги чи на предмети, рідко у газету чи книгу. Був сумно – спокійний і напружено -  зібраний, так ніби мав невідкладні справи, при тому сидів без руху. Також його вигляд випромінював приреченість і готовність її прийняти. Видавалося, що він віджив,  що ніби лише очікує фіналу дії. Ніби усе відбулося і закінчувалося у цю мить, в яку я спостерігав за ним. Він сидів якраз навпроти мене, без руху та дій. До нього підійшло дві дівчини. Веселі, жваві, радісно сміялися, щось розповідаючи одна одній. Одна із них звернула увагу на нього.

• Можна біля вас присісти,- запитала у нього весело граючи тембром голосу.

Флірт відчувався із першого звуку її речення. Вона виглядала страшенно зацікавленою у ньому. Відразу впадало у вічі, що він їй сподобався. На її запитання він промовчав. Так само сидів втуплений собі під ноги. Її подруга, усі виразом обличчя і круговим рухом руки спонукала її до подальшої дії, ніби промовляла «Давай, подруго, продовжуй!».

• Вибачте, - голосніше промовила вона до нього, приємно посміхаючись,- можемо ми тут присісти, ви нікого не очікуєте?- запитала вона.

Без реакції. Він ніби не чув її. Хоча ледь нахмурив брови, коли вона голосніше і вдруге запитала дозволу присісти. Він чув. Я це розумів. Хоча так і не подав виду у ту мить.

• Молодий чоловіче, - промовила її подруга, більш смілива і настирлива,- ви дозволите тут присісти?