2.4.

«4»

• Що ти їй такого наговорив?- запитав у мене Ден, коли я після пробудження вийшов на веранду.

Він сидів на лаві і обіймав Поліну. Та була надзвичайно радісна та залюблена. Усім своїм видом випромінювала усі насолоди від минулої ночі. У її очах сіяла довіра до Дена і беззаперечна любов.

• Щасливий! -  подумав я, - нічого не говорив, а де Ліна?- запитав у них.

Ден розповів, що вона спираючись на якісь невідкладні справи поїхала у Мегаполіс. Дуже швидко зібралася і поїхала. Я насправді не розумів, чим міг її образити чи засоромити. Те, що відбулося між нами, трапляється досить часто між дорослими людьми, у пориві бажань чи під дією алкоголю. Інше було те, що я був холодний до неї та не зміг зіграти захоплення її тілом чи нею.

Дуже часто так відбувається, коли під впливом емоцій, відчуттів і сексуального бажання люди, немов актори, грають роль нестримного бажання. Вони немов відкривають усі найпотаємніші закутки своєї душі. Усім своїм видом демонструють закоханість і прагнення бути разом. У очах сіяє промінь кохання, тіло дрижить від дотику сексуального об’єкту. Але фальш відчувається у кожному русі. У кожному слові, дотику, подиху і коли, після фізіологічного закінчення акту, вони дивляться один на одного, той жар зникає з їхніх облич та очей. Вони розуміють, що обмануті. Гірше коли розуміння приходить комусь одному, а інший сподівається на продовження стосунків і насправді захоплюється партнером. Страждає в очікуванні дзвінка, повідомлення  чи електронного листа, закличного слова при ймовірній зустрічі. Реакцій немає. Розчарування наносить свій удар по свідомості. Болем відзивається по життю. Та людина стає насторожена, або байдужа у випадках повторення ситуації. Однозначно життя йде іншим шляхом. І якби не приходило відчуття того, що усе забулося, як кажуть  - пережилося, у глибинах душі воно живе і тисне на подальші вчинки.

• Я не міг її образити,- відповів їй.
• Не зважай,- промовила Поліна по – змовницькому мені підморгнувши.

Я влаштувався поряд із ними на сусідньому стільчику. Із насолодою смакував вранішню каву, милуючись краєвидами ріки і десь там далекого Мегаполісу, який навіть сюди діставав своїми туманними обрисами.

• А чому не зважай, Поліно?- запитав я згодом у подружки Дена.
• Ну, бо Ліна, не так давно розійшлася із чоловіком. Були офіційно одружені. Вона кохала його. Він із незрозумілих причин пішов від неї. Не пояснив і досі не хоче хоча б раз зустрітися і вияснити стосунки. Ліна, дуже переживала після того. Навіть тепер минуло більше року, я помічаю у ній наслідки того. От і тобі перепало! – розповіла вона.

Я все більше починав розуміти її вчорашню. Чому вона із такою легкістю запропонувала мені розділити постіль. Сама розпочала втіхи, була налаштована на секс і впевнена у тому, що так потрібно. Вона у пошуку. Ні, не сексу, не насолоди. Вона шукає себе, ту яка була із ним, коханим чоловіком. Шукає ті емоції, які у неї виникали під час їхніх стосунків. Люди менше сумують за коханими, більше за собою, якими вони були у ті пережиті моменти. Хочуть знову відчути ті емоції, той щем, відчуття кохання на фізичному рівні. Ліна не отримала від мене очікуваного. Зрозуміло, що розчарувалася та від’їхала.

Не дивно, що я не міг їй цього дати. Не дивно, що вона відчула мене.

• Ти холодний! – тенькнуло у мізках промовлене нею.

Я враз відчув, що вона цю фразу промовила не вперше. Її тон, інтонація, голос у якому відчувалися нотки приреченості. Розуміння того, що вона вчергове переконалася у своїй правоті. Ніби поставила умовну галочку чи будь – яку іншу помітку в умовному зошиті. Не знаю, чи відчуває вона після таких поміток, чи то пак підсумків полегкість, але те, що вона не була надто розчарована, переконувало мене у моїй правоті.

 Але, що мені до неї. Моє життя набирає оборотів, розвертається у іншу площину. Я став вільним і незалежним. Мало пригадую Руду. Майже нічого уже не асоціюю із нею. Звільняюся і думаю, що у скорому часі остаточно зникнуть привиди суму із мого життя.

Я вирішив повернутися у місто. Хотілося діяти.

• Я їду! – промовив до Дена,- маю справи.
• Ти ж хотів лишитися на тиждень! – здивувався він.
• Та ні, справи!

Справ ніяких не було. Просто хотілося працювати. Хотілося бути у місті. Хотілося піти у парк. Подивитися на чужих мені людей. Відчути їх енергетику. Дивно, але Ліна, якось внутрішньо стимулювала мене до дії, попри те, що навіть у мене лишився осадок, чи то скоріше недомовленість,  після нашої ночі.

Я швидко виїхав на трасу і помчав. Десь у далині туманним краєвидом розстелявся мій Мегаполіс.