2.3.

«3»

Дівчата були молоді та веселі. Ден був знайомий із ними у зв’язку із виробничими питаннями. Вони працювали маркетологами у одному із рекламних агенцій, які обслуговували проекти Дена. Як я зрозумів вони не вперше проводили час разом. Компанія була добре знайома і весела. І коли я приїхав, а то біля півтори години від Денового дзвінка, вони вже були добряче напідпитку. Хоча усе було у межах допустимого. Компанія сміялася із жартів один одного. Була аура радості та свята. Я відчував, що то саме те, що мені потрібно на даний момент.

Ця база відпочинку була відома тим, що тут було порівняно із цінами у Мегаполісі значно дешевше, а недалека відстань до нього робила її значно привабливішою ніж інші види відпочинку у місті. До того ж була можливість залишитися не поміченим. Ден винаймав будиночок та прилеглу до нього територію із невеличким човном, катамараном, мангалом і декількома літніми верандами. Ще за моїх часів до Рудої, ми часто проводили тут час. Навіть декілька разів, я тут був із нею, але коли вона помітила, що щораз інші дівчата супроводжують моїх друзів і почала ревнувати мене до мого минулого і обвинувачувати у тому, що я намагаюся сюди втікати від неї, прикриваючись відрядженнями я перестав сюди їздити і значно менше спілкуватися із Денні.

Тепер мені ніщо не заважало розважатися із друзями у компанії прекрасних і веселих дівчат. Вечір проходив легко і ненав’язливо. Смачні страви на грилю - кулінарні шедеври Дена, смакували шикарно на свіжому повітрі ріки. Мерехтливий вогонь багаття, розігрував лише йому відомі мізансцени на наших тілах. Розкидав тіні у химерному мерехтінні оточуючої природи. Це було те, що мені потрібно. Вирішив, що залишуся тут на декілька днів. Передихну від пережитого. Наберусь свіжості і можливо натхнення на подальше життя. Відчував, що незважаючи на те, що так легко переміг у собі залишки почуттів до Рудої, є знесиленим. Інколи серце аж надто надтужно калатало. Потрібен відпочинок.

Дівчата вели себе дуже пристойно. Я розглядав їх, намагаючись зрозуміти кожну. Поліна, Денова чи то сьогоднішня, чи уже не вперше дівчина. Висока і щаслива з вигляду. Випромінювала любов до нього. Кожне його слово чи репліка викликала у неї захоплення та схвальну реакцію. Вона так щиро дивилася на нього, що здавалося він не має шансів не бути із нею. Каріна - дівчина за якою  уважно спостерігав Ед. Ситуація навпаки. Ед ковтав кожне слово Каріни, дивися на неї мов на богиню чи неземну істоту. А вона по – черзі то на Дена, то із моїм приїздом на мене. Я не раз помічав – коли люди сміються у компанії, то вони дивляться на того, до кого проявляють симпатію.  Ліна, вона була найстарша від  інших дівчат. Була керівником їхнього відділу. Вона намагалася вести себе незалежно і діловито. Але на фоні випитого, це виглядало доволі кумедно. Ден декілька разів піджартував над нею про це, вона легко сміялася із усіма і говорила про те, що потрібно тримати марку навіть у стані сп’яніння. Коли усі реготали, Ліна дивилася на мене. Я намагався не проявляти своєї симпатії ні до кого із присутніх дівчат. Вів себе по - приятельському, але відчужено, немов не розраховував на сьогоднішню ніч. Хотів, щоб Ліна сама проявила ініціативу. Зробила рух, подала знак, розпочала наш флірт першою. Тоді я підхоплю її починання і у нас усе вийде якнайкраще.

Вечір був у розпалі. Ден все більше кружив у танці Поліну. Каріні нічого не залишалося, як бути із Едом. Який потопав у емоціях того, що вона поряд. Ліна задумливо палила довгу цигарку спостерігаючи за полум’ям. Я сидів поряд із нею із кружкою гарячого чаю, насолоджувався вечором і видом на ріку. На місячну доріжку і вогні сусідніх будиночків.

• Андрію, а чому ви такий задуманий,- промовила до мене Ліна.
• Втомився певне. Працював надто…,- відповів їй.
• А ваш сум не пов'язаний із розлученням із вашою дівчиною? – запитала вона.

Я пригадав, що вона тут була раніше. У один із вечорів, коли я був тут із Рудою.

• Це ж ви були тут, одного разу із дуже вродливою, рудоволосою дівчиною. Її звали Яна чи то Майя! – промовила вона.
• Так був тут із нею, ми дійсно розлучилися! А ви звідки знаєте? – запитав.
• Та Ден трішки розповів, що ви страждаєте через це.
• Я не страждаю, усе уже минулося,- промовив до неї поглянувши їй в очі у яких вигравали пориви полум’я, - марно страждати за тим, що безповоротно втрачено.
• Можливо, ще все наладиться! – тихо промовила вона, трішки траурним тоном.
• Ви не зрозуміли! Давай на ти?- вона дала згоду,- я не про те, що втрачені стосунки переживаю. Не за нею, як за жінкою чи моєю половинкою. Я сумую за втратою тієї людини, якою вона була на старті наших стосунків. За тими почуттями, які несли нас на своїх крилах у всесвіт думок, сумую за тим світлом яке ми випромінювали. Сумую, за собою коли я її кохав і мріяв навік лишитися із нею, - промовив я.
• Розумію,- сумно промовила вона.
• Але та вона, давня і далека, уже втрачена давно, значно раніше ніж розпочалися справжні конфлікти між нами, - закінчив свою розмову.
• А ти б хотів знову пережити таку силу почуттів, як на старті ваших стосунків і мати таке закінчення, яке ви мали,- запитала вона.

Дивне питання і надзвичайно складне. Однозначної відповіді я не мав. Хотілося сказати, що ні. Але я не був впевнений у цьому. Не був впевнений на сто відсотків, що навіть за ту незлічиму величину страждання і болю, щему і сліз, я не хотів би відчути те незбагненне кохання, любові, ніжності і насолоди від перебування із нею. Однозначно не відповісти. Я не мав відповіді. Не знав її. Не міг їй сказати.

• Я ще не синтезував остаточного відношення до цього. Не знаю,- промовив я, аж надто тяжко видихнувши.
• Хотів би! – промовила вона, - і я хотіла б…

Ден і Ед зі своїми подругами розбрелися по кімнатах будиночку. Нам із Ліною лишилася вітальня. За ширмою у кутку поряд із вікном було ліжко. Я на правах чоловіка запропонував їй спати там. Сам же міг лягти на гамаку на веранді чи на матраці поряд із каміном.

• Не потрібно. Лягай до мене. Я тебе не з’їм,- промовила Ліна, - не бійся жінок…