2.2.

«2»

Два тижні минуло з того часу як Руда пішла. Подумки я усе менше повертався до неї. Пам’ять мов сито, перевіяла емоції і розділили згадки на дві частини. Негатив і позитив. Позитив я не пригадував. Негатив мене не займав. Я відчував остаточну перемогу над собою. Мені знову вдалося перемогти себе. Вбити у собі згадки, емоції, бажання. Так же само, як колись моя свідомість підсвідомо викреслила, вижала, витіснила із пам’яті Марію, так тепер, але вже свідомо, я витіснив Руду. Пригадував лише у моменти, коли відчував сексуальний потяг. Знову ж таки вдалося відсентизувати її як жінку і як сексуальний об’єкт. Викреслити душу і її очі, лишити лише принади тіла. Чергова моя перемога над собою. Чудова і доволі легка.

Я з’їхав із дому – шпиля, із двадцять шостого поверху свого суперпростору однокімнаття. Чому? Там жили асоціації. Думаю, що такому легкому забуванню посприяла зміна місця. Винайняв нове житло, у Сіті, якби я його не терпів та не відчував дискомфорт від перебування там, було доволі зручно. За квартал був «П’ятий Тауер», додому і на роботу пересувався своєю ходою, у натовпі таких же як і сам заклопотаних службовців. Нова квартира була значно більша і світліша. Але поверх символічно двадцять шостий. У порівнянні із окраїною, де із балкону розлягався промисловий краєвид та мілкі дев’ятиповерхівки, тут краєвидом слугували інші хмарочоси. Квартира була із окремою спальнею та вітальнею. Відразу відчув себе там на своєму місці. Ніби вдома.

Робота горіла. Звільнений від постійних стресів, надуманих кимось скандалів і нервового перенавантаження я із подвійною силою взявся до нових проектів. Вдавалося видавати майже усе за що брався. Успіх супроводжував. Популярність «групи авторів» росла. Їхні серії розкуповувалися швидко. Книгарні увесь час потребували нових накладів. Фінансова сторона мене тішила і вселяла надію на незалежне від безгрошів’я життя.

Саме тепер чекали із Марією виходу її книги. Я доклав максимум зусиль, щоб вона була якомога досконаліша. Залучив найкращих коректорів і редакторів. Вони запевняли про хороший результат роботи. Також, Марія настояла на тому, щоб я став її літературним агентом. Я погодився, це не була складна професія зогляду на мій досвід та знайомство із видавничим світом. Марія, також доклалася до того, щоб я нормально адаптувався до світу після розходу із Рудою. Вона перша зателефонувала мені, коли я не відповідав на її меседжі. Потім приїхала до мене додому. Варила бульйон, силою намагалася мене витягти із похмілля і подальшого бажання випити. Воно дуже легко з’явилося у мене наступного дня. Словом, допомогла, як справжня подруга із дитинства. Думаю, це нормальна практика серед друзів – допомагати. Хоча за ті три роки стосунків із Рудою, я трохи призабув, що таке дружба. І як це – дружити. Нічого, пригадається, тішив себе.

Чи позитив це, чи негатив, але жінок у моєму житті не стало. За три тижні, жодного погляду у сторону можливих стосунків. Я не оцінював поки їх, як сексуальний об’єкт чи можливу пару. Поки це мене не гнітило і не напружувало. Мені було байдуже. Клопоти із переїздом, із влаштуванням автомобіля, як виявилося парковка у Сіті це ціла епопея, вихід і доведення до пуття книги Мері Лі, клопоти на роботі – не дозволяли ритися у собі у пошуках чергового мінору. Жив справами облаштування свого майбуття, безперечно щасливого. Часом приходила поезія, легким і не нав’язливим дзвіночком вторгалася у душу. Я її не підтримував.

День виходу книги Мері Лі, був святковий. Я організував шикарну презентацію у найкращому книжковому супермаркеті Мегаполісу. Запрошені відомі письменники, моя «група письменників», які були улюбленцями читачів, додали помпезності заходу на честь виходу книги. Відомі критики поки авансом видавали схвальні відгуки і побажання подальшого літературного розвитку. Марія цвіла у тому товаристві. Її чоловік підтримував її, також виглядав щасливим і радісним. На якомусь етапі вечірки я зрозумів, що усе в порядку. Що люди, які цікаві мені на даному етапі життя, які складають для мене якусь цінність щасливі, вони позитивні і їм радісно.

Також, я відчув раптову відстороненість від них, відчув свою не потрібність у даному місці і те, що я зайвий. Буцімто моя функція на сьогодні закінчена. Я відчув знесилення і втому водночас. Вони, мов покривалом накрили мене із головою. Мені страшенно захотілося додому і чаю. Захотілося поговорити із батьками. Почути голос мами. Я крадькома, попід стінами презентаційного залу книгарні прокрадався до виходу. Лише поодинокі знайомі побачили, що я намагаюся не поміченим вийти. Вони, певно від вихованості, не надали цьому значення. Я вийшов на вулицю. Червнева денна спека змінилася на літепло вечора. Він окутував Сіті ароматами кущових троянд та бузку. Стояв густий аромат весняно цвітіння. І якщо закрити очі можна було відчути себе вдома у тиші любої провінції. Я розв’язав краватку, зняв піджак і задоволено із посмішкою йшов тротуаром. На бігборді підсвічувалася реклама книги Мері Лі «Чай із спогадів», вона мило посміхалася проїжджаючим мимо автомобілям та пішоходам. Я посміхнувся борду. Посміхнувся Марії. Я радів за неї і її успіх. І відчував до неї справжні почуття дружби і покровительства.

• Так Ден,- підняв я слухавку,- прогулююся у Сіті…
• Та вибирайся уже із того бетонометалу…, до людей до радості…,- говорив романтично налаштований товариш,- тут ще Ед і три пречудових, молодих кралечки. Тобі сподобається,- промовив він, і на задньому фоні я почув дівочий сміх

Настрій піднявся. Мені страшенно захотілося до них. Побачити товаришів, випити із ними, поговорити. Після мого п’яного дзвінка ми так і не мали нагоди зустрітися. От, лише тепер у переддень вихідних зателефонував Денні.

• Я на мить додому і тоді до вас,- мовив йому.
• Та кидай ти додому, так їдь,- переконував він.
• Ну окей, скидай локацію,- мовив до нього повернувши у супермаркет за покупками.