2.1.

Друга частина

«1»

У супермаркеті було не людно. Я прогулювався між рядами у надії на те, що виникне цікавість до якихось продуктів. У кошику гордовито лежала літрова пляшка мого улюбленого рому і коловий напій. На обличчі горіли пасма від її нігтів. За ніч не зникли. «Лиш би, навік не лишилися», думав я. Якось скупився. Повертався додому. Відчував втому і бажання випити. На одинці. Лише я і моя свіжа свідомість. Чиста і пуста.

День був надзвичайно сонячний. Травень цілковито вступав у свої права, набував легкості і свіжості, завдяки густій порослі листя і трав, які розпускалися на деревах та кущах. І навіть наша окраїна мегаполісу, страшна і сумна вночі, ставала більш приваблива, чи то веселіша, у день. Коли отак сіяє сонце, то відчувається скорий прихід літа. Швидке настання якого символізувало довгоочікувану відпустку. Останню із них я провів біля океану, із нею. Куди тепер податися, я ще не планував. І на даний момент я лише хотів випити. Випити холодного рому, відчути його терпкуватий смак на устах, його живодайну силу сп’яніння і навіть, можливо забуття. Люди у вихідний мляво прогулювалися по тротуарах окраїни. Десь віддалік доносилися звуки першої об’їзної та Сіті, мікрорайону із суцільно метало – скляними хмарочосами і бізнес атмосферою. Я ненавидів Сіті із його гоноровитим людопотоком і прагмативізмом.

Ліфт ніс мене на двадцять шостий. У квартирі було свіжо і чисто. Фіранки на вікні гралися із вітром. Який вносив у квартиру свіжий, травневий драйв. У інший час до знайомства із нею, у таку погожу днину десь би відпочивав у парках мегаполісу чи за його межами, на річці чи озері. Ми часто разом із друзями збиралися у одному із місць відпочинку на ріці. Знайомилися із дівчатами, готували стравами на вогні. Влаштовували танці біля вогнища під музику, яка лунала із смартфону. Більшість із них, були у захваті від такого роду відпочинку. Звиклі до клубів та ресторанів вони із захватом веселилися у хащах ріки, яка за мегаполісом була доволі дика і мало прохідна. Друзі мої! Як здивуються вони, що моє життя так стрімко і неочікувано завернуло у кардинально інший напрямок чим я сподівався. Хоча і один і другий мали свої думки на рахунок Рудої. Один казав, що вона варта жертв, інший, що потрібно тікати. Хто із них правий? Ніхто! Це життя. Це люди. Вона жінка! Можливо просто вона не для мене! Я не для неї! Це стосунки, у яких поки я потерпів фіаско!

• Програв! Програв! - лунало у свідомості після першого келиха ледь розбавленого коловим напоєм рому.

Я бездумно випив пів пляшки. Без думок і роздумів, без прагнення думати чи аналізувати. Я лише хотів зрозуміти свій стан. Почути себе. Пробудити у собі внутрішній голос, який скаже мені у чому річ. Скаже мені, як я! Де я? Що робити далі. Як жити і облаштовувати подальше існування. Шукати мрію. Мріяти. Чи жити реальністю, пливти по течії, яка підхопить мене без мого відома і понесе. Куди? Мій внутрішній голос допоки мовчав!

Мовчав і я! Ніяк не міг забути свої давні роздуми про розплату за щастя! Раніше, коли у серці горіло її руде волосся, коли аромат її тіла здіймав мої найвищі думки і підносив їх у небокраї, коли її зелені очі розривали моє серце на кришталики я знав, що розплати не має. Що вона не прийде до мене, не настане мій час.

• Тільки не мій час! О, Найвищий, тільки не мій!

 Молитва лилася потоком догори. І стримувала мої думки про розплати. «За що платити і кому?»- думав я тоді. Чому платити? За щастям є ще більше щастя: прохання її руки, весілля, народження первістка – синочка, дві донечки через рік, будівництво власного дому, розвиток власного бізнесу… До безкінечності закохана свідомість малювала ідеальну картину мого подальшого життя. Добавляло усе більше фарб і яскравих відтінків до нього. Не стримувало мене і підносило усе вище і вище. І ось я, сивочолий і поважний чоловік сиджу у власному саду, ніжно обіймаю сивочолу жінку, мою дружину, у якої через сиве волосся де –  не – де пробивається руде пасмо. А біля нас граються рудоволосі внученята. Таку картину? Таку картину малювала мені щаслива свідомість.

Тепер картина перекреслена чорними фарбами навхрест.

Розплата прийшла. Грюкнула дверима у житті. Залишилася не зовні, а у середині. Розклала свої манатки, пожитки, характер і метастазувала у мою свідомість. Забрала вивчений і любий об’єкт життя. Кохану, яку наміряв і яка дійсно була така, обіклала усе проблемами і незрозумілостями. Пропала мрія і любов. Платили довго і дорого. Щедро. Як наслідок пів повна пляшка рому, сильне бажання закурити і відчуття голоду.

Розплата за щастя є. Я розрахувався сповна?

Хотілося їсти. У поході за ромом нічого не приглянулося. Вирішив зробити другу спробу, але цього разу піти у кафе. Тут поряд є кафе «Насолода». Насолода, навіть і це слово віддавало гіркотою у нутрі свідомості. Вона навіть оце слово забрала собі. Я йшов окраїною і надто асоціював її із нею. Тут ішли, прогулювалися, на цій лавочці вона любила покурити перед заходом у будинок. Скрізь була присутня вона. Її незрима присутність супроводжувала мене, але у душі була радість того, що повернувшись додому, у суперпростір двадцять шостого, її там не буде. Не буде раптового мінору, який з ходу накидається на мене, полонить і розриває у мені негативні риси. Спопеляє людяність і бажання жити. Породжує страх і непевність. Цього не буде. І це відчуття було прекрасне. Усвідомивши це, я відчув справжній смак свободи. Це відчуття сягнуло моїх глибин і лоскотало мене. Радувало і веселило.

Усміхненим я увійшов у кафе. Пляшка рому, яку зараз намагався переварити мій організм робила мене легким і сміливим. Кафе було занедбане, але вщерть заповнене людьми.

• Мені п’ятдесят рому, пиво … велике, борщ… цілий,- робив я замовлення п’яним голосом.

Мене ледь похитувало на дерматиновому диванчику забігайлівки. Я зосереджено дивився у телевізор. Там диктор говорив про насування гарячого циклону із півдня. Наголошував, що нас чекає посушливе літо, можливі пожежі та теплові удари. Мені було байдуже до нього і його теплових ударів. Я хотів лише алкогольного удару, міцного та нокаутуючого.