Не справжня Яна

Не справжня Яна.

Після повернення до Мегаполісу наше життя набуло звичних рис. Я посилено працював відчуваючи усе більше потенціалу і можливостей у собі. Усі мої проекти мали хороші фінансові результати. Збірки групи письменників перевидавалися багато разів, досягнули домовленостей про видавництво їх і переклад на різні мови. Вони отримували гонорари, я ж справно свої проценти. Шульц не міг мною нарадітися. Поступово я був введений у головну раду редакторів. Де вузька група людей вирішувала як буде розвиватися наше видавництво надалі. Моя міцна професійна позиція робила мене впевненим у завтрашньому дні. Я відчував, що незабаром настане новий прорив у моєму житті. Багато авторів, які чули про мене і про успіх книг, які я видавав,  намагалися співпрацювати зі мною напряму, в обхід видавництва. Це мені подобалося і гнітило водночас. Подобалося тому, що я ставав авторитетом у тій справі яку роблю. До мене йдуть автори, чекають на аудієнцію. Обіцяють у випадку виходу книги великі комісійні. З другого боку, я не дуже хотів це робити, бо ж це складалося на крадіжку. Крадіжку у видавництва, яке і так зробило із мене професіонала і відомого видавця.  Дало мені шанс пробитися. Тому я вирішив, що індивідуально буду займатися лише творами, які дійсно мене вразять, якщо це буде щось не пересічне. Лише у такому випадку я спробую видати твір того автора від себе. Чи зможу? Однозначно так, бо ж маю необхідні зв’язки і можливості.

Саме у цей момент я і отримав на електронну пошту синопсис однієї авторки. Він був підписаний псевдонімом Мері Лі. Її роман, як я зрозумів із синопсису, був про пошук кохання двома творчими і трішки дивакуватими людьми. Вони вже не були молоді. Вона була художниця, він композитор. Випадкова зустріч вела їх по життю, допоки не зіткнула у таємничому місці міста, яке вони окремо один від одного облюбували. Повість була ніжна, відверта і сповнена суму самотності. І радості зустрічі запізнілого кохання. Я зацікавився. Уважно перечитав синопсис знову. Відписав авторці на її лист. У ньому йшлося про мою готовність зустрітися для обговорення деталей співробітництва.  Я залишив їй мій мобільний номер. Запросив її зателефонувати мені і домовитися про зустріч.

Руда більше часу проводила вдома. Останнім часом вона дуже полюбляла усамітнюватися. Малювала ескізи, будинку її мрії. Вірила і сподівалася, що їй вдасться його побудувати. Час від часу ходила на перемовини із потенційними клієнтами, але отримувала відмови. Часто, по причині того, що досі вона не збудувала жодного будинку, але частіше, як розумів з її пояснень, через вплив її батька. Який тепер навіть зустрічатися із нею не хотів, хоча вона робила спроби із ним зв’язатися і спробувати домовитися про її роботу. Той був категоричний. Вона також. Часом вона бувала така ж як раніше, весела і безтурботна. Свідома себе і свого стану. Сприймала світ так як раніше. Інколи була сумна і незбагненна. У такі миті я хвилею розбивався біля неї намагаючись розпитати у чому справа. Я випитував її, заглядав в очі, намагався жартувати. Був турботливим і щирим. З часом у мене виробилася звичка вибачатися перед нею. Я не відчував вину, але коли не міг зарадити їй, не міг її розвеселити чи вивести її із того колапсу - вибачався. Запрошував її десь піти прогулятися чи у ресторан, кафе, клуб. Інколи шопінг. Коли вона погоджувалася на прогулянку чи шопінг я був дуже щасливий. У такі миті у неї з’являвся настрій. Вона ставала справжньою, такою, як я звик її бачити. Якою вона була протягом півтора року нашого життя. З часом це увійшло мені у звичку. Я бачив її сум чи печаль, незадоволення. Вона не йшла на вмовляння, тоді я з усіх сил намагався її витягнути із квартири.  Після повернення з торгових центрів, ресторанів, клубів вона була мила і люб’язна. Був чудовий секс, такий же палкий та нестримний. Лише тепер, після того її очі не випромінювали світло і радість, а швидше були сумні і вдумливі. На щастя, після повернення із провінції сліз не було, як і істерик. Дуже рідко вона гуляла сама. Часом ходила у кафе із давніми знайомими. Інколи із Кірою, хоча більше мені про неї не розповідала і не обвинувачувала мене у неіснуючих гріхах.

Коли зателефонувала Мері Лі, я відчув знайомі, ніби із давнини, нотки у її голосі. Вона призначила зустріч на наступний день, у кафе поряд із моїм видавництвом. Їй також було близько, оскільки вона проживала поряд. Загалом голос був приємний і спокійний. Коли я його почув, враз пригадалися фрази із її повісті. Тепер я їх чув її голосом. Це відчуття було тепле і приємне.

Наступного дня, на призначену годину я сидів у кафе. Замовив жасминового чаю. Насолоджувався його ароматом і смаком. Спостерігав за відвідувачами кафе. Раптом почув голос.

• Доброго дня!
• Привіт! – промовив я у відповідь.

Переді мною стояла Марія. Та давня і перша моя коханка, любов та муза мого поетичного страждання. Марія! Висока, русява, із глибокими очима небесної блакиті, високим бюстом, довгими ногами і округлим животиком. Вона була вагітна. Радісна посмішка вигравала на її обличчі. Легке і дрібне ластовиння, робило її обличчя дитячим і по – дитячому смішним.

• А я думаю, надто знайоме ім’я. Невже ж ти, мій друг дитинства, тепер відомий і знаний видавець. Моя літературна надія!- пафосно промовила вона.
• Так! Це саме я - твоя літературна надія. Марія, я дуже радий зустрічі!

Ми тісно обнялися. Її животик вперся мені у живіт. Я підсвідомо відсахнувся, боячись заподіяти шкоду.

• Хто там у тебе? – запитав у неї.
• Дівулька, - відповіла вона радісно,- то вже друга дитина. Ще є синочок, вдома зараз із бабусею.
• Молодець,- промовив я,- щось вип’єш?

Вона замовила зелений чай. Виглядала неймовірно щасливою. І відчувалося – справді щаслива у кожному русі, кожному погляді і кожній рисі обличчя. Не знаю, що це, але я страшенно радів за неї. Мабуть від першої зустрічі із Рудою, я не відчував подібної радості. Абсолютно не хотілося говорити про минуле. Про те, що було у дитинстві, те що сталося між нами у підлітковому віці. Той випадковий і перший досвід, безумовно відіграв у моєму житті якусь роль, думаю, навіть досить значну. Але, чи вона отримала від того якісь наслідки? Чи це змінило її? Чи вплинуло на неї. Не думаю, що це для неї важливо. Тому і не запитував про ті події. А сама вона не говорила про них. Відчував, що вона людина, яка дивиться у майбутнє і живе ним. Ті ноти і були задані у її книзі. Про мене запитала лише чи все добре, чи одружений і чи маю діток. Важко було говорити, що не одружений і, що не маю діток. Якась доля сорому, чи то пак, сором’язливості нахлинула на мене. Сказав їй, що кохаю і живу із дівчиною, про шлюб поки не думали.