Яна

«Яна».

Я багато працював в усі ці місяці. Прагнув стати більш професійним. Ці мої потуги і бажання помітила не лише Ельвіра. У її відділі, я був уже на піку кар’єрних і фінансових можливостей. Необхідно було розвиватися далі. Очолювати якийсь відділ, там інші бонуси та можливості. Відповідно більші заробітки. Збірка «120 тисяч слів про кохання» отримала дуже хорошу критику і продажі. Я отримав свої чималі бонуси. Гроші дійсно достойні і, до цього часу не бачені мною. Вона продавалася дуже якісно, ми випускали тираж за тиражом. Складалося враження, що людство дуже згорьоване і скучило за щирими почуттями. Ніби гонитва за виживанням не дає їм можливості зануритись у свої власні любовні історії. Ніби люди перестали любити так щиро і ніжно, як описували письменники. Не дивно, про гроші і бідність, виживання і податки у повістях не йшлося. Там була чиста, синтезована любов, ніби з давніх часів.

Автори були задоволені, і під моїм керівництвом створили свою літературну групу. Ми обговорили із ними план розвитку. Планували видавати цілу серію «Тисячі слів про любов», далі розвивати у «Тисячі слів про вірність», «надію» і так далі. Їх полюбила аудиторія. На зустрічах із читачами вони щиро розповідали про кохання, про себе і свої історії любові з їхніми другими половинами, реальними чи надуманими.

На хвилі успіху я домовився із головним редактором про створення окремого відділу у видавництві. Зрозуміло, що сам його і очолив. Воно займалося тематичним підбором літературних творів у збірки і поезією. Це був новий напрямок. Невідомий видавництву. Але мені довіряли усі. Я міг будь – що запропонувати і воно отримало би відгук у серцях редколегії. Відповідно я отримував чималі бонуси і оклад, який був значно вищий чим раніше. Ельвіра гордилася мною, ніби рідним сином, відчувала, що у моєму злеті є і її заслуга та доля вкладу. Це було дійсно так. Працювати мене навчало багато людей. Батьки у провінції, навчали любити землю і працювати на ній, хоча завжди бажали мені хорошої кар’єри і чистенької роботи. Тренер навчав не боятися болю і йти далі не зважаючи на нього. Професори в університеті, спочатку провінційному далі, два роки універу у мегаполісі навчали працювати думками. Усі вклалися у мій розвиток і усім я був вдячний.

Із появою Рудої, яку звали Яна, хоча я мало називав її по імені, у моєму житті все стало ліпше. Я став ліпшим, це було основне. У мене збільшилася кількість друзів і знайомих. Мої давні друзяки, які поряд зі мною давно і знають мене різним,  дивувалися, як на мій впертий і незалежний характер вплинула Руда. І як їй вдалося зробити мене кращим. І то так швидко. На роботі я став душею компанії. У своєму відділі справжнім лідером. Я навіть перевів Ніку у помічники редакторів. До того ж її тепер щодня, після роботи чекав її хлопець. Ніжно цілував її при зустрічі. Вона стала впевненою і, ніби цнотливою. Я став частіше спілкуватися із батьками. Спочатку по відеозв’язку.  Але незабаром планували поїздку у провінцію. Вони дуже хотіли побачити Руду. На власні очі, а не на екрані монітору, побачити той невеличкий і такий міцний згусток енергії, який полонив їхнього сина.

Я часто задумувався, як виміряти те щастя, яким мене нагородив Найвищий. Я ніяк не міг осягнути його, того щастя, велич його і міць. Його об’єм і силу із якою воно увійшло у моє життя. Часто із острахом я думав, а що якби я не пішов глянути тоді у поштову скриню і не побачив її, коли вона плакала на лаві. А що, якби не відпросився додому того дня. А що, якби її взяли на роботу у ту архітектурну компанію і ми довго були б під одним дахом і ніколи не знали б про існування один одного. Від думки, що ми могли б не зустрітися мене обдавало холодом. Здиблювало волосся на руках і голові. Бентежило мої думки і посилювало серцебиття. Я молився у вдячності за те, що ми разом. Що ми поєдналися у пару. Що ми доповнювали один одного. Щастя багато не буває! Його і не може бути багато чи мало. Воно просто або є, або його немає. Коли є, то воно наповнює усе іншим змістом і натхненням. Світ стає ніби меншим і водночас неосяжним. Оскільки, ти можеш зрозуміти кожну істоту у Всесвіті і разом із тим ти нікого не помічаєш. Ти бачиш лише той осередок, самий епіцентр щастя, серцевину, яка сягає у найпотаємніші твої думки і глибини душі. Яка робить тебе окремою планетою, що сіяє своїм яскравим полум’ям і осяває іншим шлях. Інколи приходили думки:

• А що, якщо за це щастя, яке відчуваєш зараз, потрібно буде розраховуватися. Якщо прийде розплата за нього. І той чек, буде на ту ж силу почуттів, тільки негативних, тільки інших. Чорних і темних. Липких і противних.

Такі думки розбивали настрій. Зменшували мене до мікроскопічних розмірів. Шалено билося серце. Очі ставали мокрими і чужими. Ком впивався у горло і повільно, але впевнено дерся до горла. Сягав його, здушував його. Я вив і плакав від темних думок розплати за щастя, за кохання, за ту впевненість яка тепер панує у мені нині. Я часто плакав, але це були дійсно сльози радості. Як інколи чути:

• Та то від щастя!

І я так плакав. Щиро і натхненно. Напоєний коханням, близькістю та розумінням коханої людини.

Руда працювала в ІТ компанії, розробляла для них архітектурні рішення у сайтах. Щось складне, як на мій мозок гуманітарія. Їхня компанія була молода і перспективна. Хтось вклався фінансово у них і тепер очікував результату. Якихось особливих грошей вона не заробляла. Хоча при моєму теперішньому успіху це уже було мало важливо. Вона приходила задоволена і щаслива із роботи. Вважала, що робить дійсно щось вартісне, те що допоможе людям, зробить їхнє життя комфортнішим і полегшить його. Я і тут відчував щастя. Від того що їй добре і впевнено, у світі поряд зі мною.

Ми проводили чудові вікенди. Часом виїздили за мегаполіс, ще не у провінцію, але на суміжні території. Там жили у маленьких дерев’яних будиночках, їли просту їжу, багато розмовляли, планували і кохалися. У такі миті ми були повністю віддані один одному. Важкий тиждень полишав наші натомлені тіла і свідомості. Радість самотності від усього світу заповнювала нас. Ми добу не вставали із ліжка. Ніжилися і пестили один одного.