Справжня Яна

Справжня Яна.

Саме у цьому холі я зустрів її.

А незадовго до того, зо два роки, я переїхав до мегаполісу. Там, у провінції, я залишив свій смуток невдахи – поета. Вирішив, що у новому місті, гігантському у порівнянні зі мною і моїми думками забуду прагнення до поезії. Зітру із себе бруд бажання слави і рими. Я твердо вірив у те, що поезія не несе мені нічого, окрім як розбитого серця і сонця. Мені обридло ховатися від найменшої критики на мою творчість. Обридло коментувати її зміст і сенс людям, які хамовито викладали її у соціальну мережу і насміхалися із глибини мого світосприйняття, своїми недолугими коментарями і захопленими репліками. І коли я, як її творець, писав, що вона означає, яка глибина у ній захована, завуальована за символами і змістом, вони питали у мене звідки я це знаю.

• Знаю, бо я її написав! А ви її сперли із сайту і обруднили своїм нерозумінням,- кричала моя поетична душа, але так в голос, я не міг сказати.

Не міг признатися, що оце недолуге бачення життя, любові, стосунків і т. д… є моє. Не міг!  Боявся, стидався!  Хм, поет…

Коли залізничний експрес зупинився і я вийшов на перон, він очікувано був обпльований іншими пасажирами та життям. У ту мить я зрозумів – досить вже. Досить скніти гнилими, мокрими, сухими, задушливими, сніжними і холодними вечорами над чистою сторінкою у ноутбуці. Годі вже! Я кинув писати поезію. Спершу, ночами видавалося, що я зрадив її! Але уже за два – три тижні не відчував біль і неспокій від втрати цієї діяльності. Інколи залітала у свідомість рима, дивувала мене і не підтримана мною йшла геть.

Я швидко знайшов роботу у видавництві. Попри усі мої шалені потуги втрапити у відділ дитячої, наукової аби не художньої літератури були марними, бо ж вакансії редактора були лише у відділі сучасної літератури. Моя посада молодшого редактора, передбачала обробку масиву сучасної літератури, яка брудним  і потужним потоком вливалася у видавництво через електронну пошту, а з неї у мою поранену університетами та літературними спробами свідомість. Хоча був і позитивний момент у моїй новій роботі. Я зрозумів, що майже уся сучасна література,  і вже точно та, що йшла через наше видавництво, була суцільним і досконалим лайном. Це тішило реально. Чому? Бо ж і моя поезія була лайном, тобто я, як письменник,  був на рівні із іншими.

Гроші були достойні. Умови роботи також. Офіс «оупенспейс». Я би не став ходити на роботу за копійки. Мегаполіс вимагав витрат. Він пив, їв ті папірці, заради яких, усе це дійство, під назвою життя і правиться. Тому для того, щоб забезпечувати життєдіяльність і мінімальну соціальну активність, жителі мегаполісу, змушені заробляти багато. Відповідно багато часу приділяти своїй роботі чи заняттю.

Я винайняв квартиру на двадцять шостому поверсі, надзвичайно оригінального будинку. Поряд якого, на віддаленій окраїні мегаполісу, були лишень старезні будови давніх часів, якісь брудні склади і завод, що постійно димів двома великими трубами. Перші два поверхи були офісним центром. Решта квартири. Зовні будинок нагадував стрілу чи шпиль. Широкий знизу і вузький зверху. Я займав одну із двох однокімнатних квартир на найвищому поверсі, саме на піку шпиля. Здаля видавалося, що на самому вершечку будинку не могло бути уже квартир. Але вони були - одна із них моя. Крихітне однокімнаття моїх думок, якими я витіснив із неї чужі емоції та атмосферу.

Коли я вперше зайшов у цей простір чужих думок і переживань я був шокований її станом. Ніби саме тут розпочалася, тривала і закінчилася війна. Саме у ній. Але гроші, які господарі просили за неї, були дуже прийнятні мені. Я зробив там ремонт, поклеїв свіжі шпалери. Відразу стало світло і сумно у ній. Оскільки у вікнах, та на балконі постійно стояли хмари і дим від труб того комбінату, що димів поряд. Загалом це житло мені видавалося фантастичним.

Поступово мої нові друзі облюбували його, як місце для проведення вечірок. Ми дуже полюбляли збиратися у мене. Сидіти на паласі, пити пиво чи віскі, розмовляти про нас і наші проблеми і дивитися на хмари і клуби диму. Чомусь саме у цій квартирі не хотілося голосно реготати чи кричати. Більше виникало бажання слухати спокійну музику, релаксувати і втішатися спокоєм, який виникав тут.

Час від часу тут з’являлися дівчата і жінки. Але чомусь жодна із них не мала тут шансу залишитися довше ніж до ранку. Деякі самі не мали такого бажання. Після втіх, вони збирали речі і довго, скрипучим ліфтом тікали додому. Не брехатиму, ті, які йшли відразу додому мені більше подобалися. Вони були більш придатні для стану моєї душі. Дуже рідко, та все ж у мене виникало бажання, щоб хтось залишився на довше. Але чомусь так не виходило. Ті із якими я хотів би бути довше і ті, яких я хотів позбутися відразу після сексу були абсолютно різними жінками. Ніколи не виходило так, щоб це зійшлося у одну грань.

Вона стояла біля величезної стійки ресепшина у холі нашого будинку. Виглядала розчарованою і розгубленою. По її довгому, рудому волоссі каплями скочувався дощ, який уже не перший день хазяйнує у мегаполісі. Вона тримала у руках мокрий плащ і парасольку із якої дрібною цівкою лилася вода. Її макіяж ледь потік від капель, які досягнули її обличчя. Від одного погляду на неї ставало жаль її. Хотілося зарадити, хоч чимось, що могло би їй допомогти. Тоненьке платтячко, оливкового кольору, ідеально обіймало її тіло. Груди пружно випинали, на кінчиках загострюючись  чи то від мокрого холоду, який посилювався протягом, який блукав холом чи від невідомого мені збудження.

Я мчав на роботу. Якраз у ці дні я завершав редагувати одну із книг. Редколегія обрала її, як найменше лайно зі всього, що ми перечитали, до друку. Автор, «сивочолий чоловік», молодшав на очах від усвідомлення того, що він написав, щось більш – менш вартісне. Саме мені було доручено завершити редагування, зробити рекомендації для правок. Цей процес завершувався. І уже сьогодні автор і редколегія обговорювали останні нюанси до друку.