4

«4»

М’ятний чай морозною свіжістю пройшовся по ротовій порожнині. Лишав чудовий, свіжий післясмак не синтетичного напою. М’якого і натурального, наповненого ледь бурим кольором світлого відтінку. Той смак, ніби пробуджував у мені найкращі мої риси. А вони були у мені! Безперечно були. Я не міг розгубити у собі людяність та силу людини, яка завжди оточуючим видавалася цілком нормальною. Я і сам вважав себе нормальним. Зовні середнім, внутрішньо десь кращим багатьох інших. Мені завжди були притаманні риси доброї людини. Часом я їх показував усім. Обдаровував добротою. Мріяв робити добрі справи. Знав, що якщо розбагатію, то буду меценатом. А поки вони зупинилися у мені. Певно, налякані трирічним приховуванням власного Я, власного ЕГО та власного прагнення до розуміння себе. Бо ж навіщо розуміти те, що мало вартує для мене самого. Що було моє життя? Лихе скніння днів і кострище ночей? Безконтрольна трата енергії на любовні ігри та повна відсутність духовної складової стосунків.

• Ех! – то я взяв до рук великий, поліетиленовий мішок і відкрив частину шафи у якій розміщалися її речі.

Дві полички дбайливо складеного одягу. Кофти, блузочки, сорочки, брюки, джинси тощо. Маса одягу. Увесь куплений моїми коштами. Увесь був відкупом скандалу і можливого нервового зриву. Увесь був оплатою жагучих ночей, тріпотіння тіла і душі. Солоду єднання тіл. Нічого духовного…

• А чому ж вона нічого не взяла? Нічогісінько…

Коли вона покидала моє однокімнаття,  я лежав посеред кімнати із заплющеними очима. Очі я закривав своїми долонями. І навіть коли вона кричала мені: «Відкрий свої очі, скотино, відкрий» і віддерала мої долоні від них, я лише сильніше притискав їх до голови. Навіть коли вона почала бити мене по обличчю і дерти мої руки – я лише сильніше притискав їх до голови.

Не дивно, що я не бачив, чи вона взяла щось із своїх речей, чи лишила усе лежати у шафі.

Я скидав її одяг у великий, поліетиленовий мішок для сміття. Він гидко пахнув якимись хімічними, синтетичними елементами. Її одяг гидко пахнув її солодкавим парфумом. Разом ці два запахи синтезувалися і утворили щось якісно нове і надзвичайно гидке. Бридливо брав річ у руки, тісніше скручував його і клав на дно мішка. Наступна річ, та ж сама процедура. Поступово усі її речі, куплені мною на відкуп од її шаленства і придирок, були складені у мішок. Я відкрив шафу. Пальто, куртки, дублянка тощо. Лише не вистачає шкіряної куртки – косухи, яку я подарував на другу річницю щасливого подружнього життя. Вона у ній виглядала мов із реклами свободи і волі, як байкер чи ковбой.

Вона часто одягала її на голе тіло і дефілювала так переді мною. Із – за міцних , металевих замків виглядали її ніжні перса. Куртка була до пояса. Вона стояла в упівоберта до ліжка, сидячи на якому я помирав від бажання і заклично дивилася на мене. Але не на крок не наближалася, лише стояла у куртці – косусі із якої виглядали її груди і ледь - ледь, навчіпочки,  похитувалася ніби у такт легенької мелодії. Лише у куртці – далі гола і зрадливо приваблива та сексуальна. Вона називала це позою сучасної Венери. Лише Венера прикривала лоно, а вона ні. Я не розумів, що мене більше збуджує, доступність її принад чи очі, які вдиралися у душу. Її близькість робила мене шаленим, диким, звірячим, озвірілим. Я зривався із місця. Біг до неї. Згрібав її у обійми, підіймав на руки і летів із нею у ліжко. Впивався у її уста, перса, живіт, лоно… Вона ловила повітря великими ковтками. Все частіше її подихи збивалися на стогони…, вона переможно кричала. Де вона була у ці миті? Які небесні краєвиди вона бачила і, чи небесні… Пекельні? Якщо у пеклі линуть такі звуки, то де рай, а де пекло? Де я у цю мить? У ній! Це Рай чи пекло? Хто я?

Потім вона підіймалася. Йшла до ванної, по дорозі знімала косуху і поверталася звідти іншою людиною. Якщо мені щастило, то сварки не було. Якщо мені щастило шалено, то вона куталася у мої обійми і засинала. І у цю мить я кохав її більше чим у миті поєднання тіл. Більше чим у першу зустріч. Більше чим будь – коли, будь – хто, будь – кого.

Миті були – лише мало і недовго…

Чорний поліетиленовий мішок був наповнений на половину. Я підійшов до комоду, де вона зберігала свою білизну. Відкрив верхню шухляду. Різнобарв’я мережива і шовку вдарили в очі. Її білизна завжди була найвищого класу. Вона ніколи не дозволяла купувати її їй. Завжди обирала сама. І у миті переднасолоди, коли вона очікувала чергову нашу ніч і налаштовувалась на неї. Налаштовувала мене. Завжди одягала щось витончено сексуальне. Те, що зводило мене із розуму і віддаляло від розуміння існування мене на цій планеті.

Оцей оливковий!

Я підніс його до губ. Вдихнув аромат. Її запаху не було. Лише аромат кондиціонера для білизни, яким вона зазвичай споліскувала свої делікатні речі. Я не кинув цей оливковий у мішок. Лишу собі. Навіщо?  На хворобливу згадку? Решта полетіла у мішок. Він ставав усе більшим і більш заповненим.

Я проходжувався по кімнаті допиваючи чай і пиво. Її речей не лишалося. У коридорі стояли зимові чоботи, осінні чобітки і білі кросівки «рібок». Усе у мішок. Він повний і округлий стояв посеред маленького коридору.

У кімнаті майже усе, після вчорашнього, стояло на своїх місцях. На підлозі не валялися речі. Вони були складені на своїх, я так вважав, місцях. Пилосмок гудів надто гулко, як для мого теперішнього стану. Я ледь втримався, щоб не припинити роботу. Але коли відчував,  як кількість сміття кардинально зменшилася і майже зникла у кімнаті я зрозумів, що це мені було потрібно.

Я мив підлогу гарячою водою, попередньо збагативши її якимось засобом для прибирання. Після неї лишилося багато миючих, коли вона була справжня, тоді любила чистоту. Я відмивав старі плями на лінолеумі, відтер давню пляму від шампанського на паласі. Кімната і квартира загалом сяяла чистотою. Як моя свідомість. Це вперше за багато місяців, коли мені не байдуже як тут, у квартирі. Не байдуже,  де я знаходжуся і у якому стані ті речі і оточуюче мене середовище.