РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Вже більше місяця Ентоні не міг спати. Пігулки, котрі залишала Аврора для нього на поличці біля рукомийника, зовсім не допомагали. Він кілька разів просив заміни, через записки, котрі прикріплювалися до дзеркала у ванній, проте ніщо не могло змусити Бімона спокійно провести ніч.

Чоловік мучився тривожними думками, перед сном усе частіше його уяву турбували чужі голоси. Тоні провалювався в дрімоту, з котрої різко виринав від спазмуючих болісних відчуттів, які рвали м’язи. 

Тепер господар маєтку вставав рано. 

Він близько кількох годин стояв біля вікна, непорушно спостерігаючи за світанком, потім йшов до свого кабінету й рука мимоволі тягнулася до портрету матері, за котрим ховалося дещо особливе. 

Ентоні відчиняв сейф, дістаючи звідки непримітний сірий мішечок, в якому зберігав незвичний дорогоцінний камінь. 

Червоний берил. 

Чоловік любив зазирати в нього у часи скрути; задивлятися на те, як переливаються його надломлені грані. Камінь неначе знав усі відповіді на будь-які питання, одначе мовчав не маючи змоги промовити жодного слова.

Він дістався останньому Бімону у спадок. Хоча побачив Тоні берил, ще коли був зовсім юним підлітком. І ту першу зустріч складно було забути й досі. 

Камінь лежав у тремтливих старечих руках, але шепотом прикликав доторкнутися до себе. Відчути, як в холодному шматку мінералу, кипить справжнє життя, і як воно бажає, аби хтось вивільнив його.

Дід забороняв чіпати берил до повноліття. Виправдовував те рішення тим, що ця рідкісна річ має жахливу силу, а такому не місце в руках нерозумного дитяти. 

Та чи багато змінилося з того моменту?

Ентоні тупився на камінь, прислухаючись до його тихих думок. Чоловік не розумів про що йдеться, однак почувався спокійніше, коли той був у долонях.

Він знав, що за легендою, котру переповів онукові Оскар Бімон, червоний берил створений з крові їх пращура та шматка гори. Цей камінь єдиний у своєму роді виконувач бажань.

А найбільше за все наразі, Тоні хотілося поговорити зі своєю помічницею, котра активно уникала його присутності знову.

Контракт забороняв спілкування поміж ними. 

От тільки платою за здійснення жаданого, буде божевілля. 

Чого чоловік не міг собі дозволити. Або, правду кажучи, щиро боявся. 

Сидячі в машині, дорогою до офісу, Ентоні рефлексував про все, що трапилося останнього дня, коли він бачив Аврору. 

Вона вчинила щось страшне та заборонене над його душею; виявила в глибині те, чого ніхто з них двох не очікував побачити.

Те турбувало Тоні. Збурювало усе єство, що так прагнуло бодай ще на мить відчути знову в руках могутність, відкрити шлях до предковічної мудрості, котра кликала його до себе звідусіль. 

От тільки жінка зникла.

Бімон не бачив жодного сліду її перебування поруч, хоча як й завжди отримував усе необхідне.

Дні, з того часу, стали тягнутися тільки довше. 

Тоні вийшов з авто та попрямував до центральних дверей, сконцентровано рахуючи кількість плит на шляху до входу. 

Раптом, хтось різко смикнув його за рукав.

- Věděhъ, jako sręšču tǫ zdě vo vrěmę smuščenȋja, - прошепотіла незнайомка і Ентоні заціпенів, бо раніше чув цю мову хіба в шелесті лісу та ще десь, однак де, відразу згадати не вдалося. - Ne bojteśa, - продовжила та, уважно оглядаючи Тоні з посмішкою, розуміючи його переляк, - jako ljudije tvoji ne vědętъ straha. - Вона обережно вклала в долоню Тоні щось, на доторк подібне до сухого листя. - Ježe prorečeno jestь, suždeno jestь sъbytisę, viždu sije vo očesěhъ tvojihъ, O syne velikȋja ženy. Da sъbudǫtśa viděnija tvoja.

-Пане! - викрикнув хтось позаду. - Пане! У вас все в порядку? 

-Хто… - промимрив він, намагаючись дізнатися ім’я незнайомки, одначе та відступила на кілька кроків, дістала з сумки бейдж, і тикнула в обличчя охоронцю, який вже майже підбіг до них. 

-Я працюю тут, - сказала вона.

-Це не дає вам право наближатися до господаря Бімона, - він виставив уперед електрошокову палицю, розділяючи їх.

-Пробачте, я просто хотіла подякувати пану, що подарував усім нам можливість працювати у такій чудовій компанії. 

-Звісно, - підозріливо кинув той. - Йдіть по своїх справах, інакше подяка буде марною. 

-Ще раз прошу вибачити, - вона пройшла зовсім трохи вперед, і коли Ентоні обернувся, міг бути певен, що почув, як жінка промовила: “Космосъ жи́в”. Хоча вуста її не здригнулися. 

Якусь мить, Тоні стояв непорушний, стискаючи в руці дарунок незнайомки, проте після швидко засунув його до кишені. 

-Я проведу вас, пане Бімон, - сказав охоронець. - Такого безладу в нас взагалі-то не буває, ви ж знаєте. Але новенькі інколи можуть бути занадто нахабними, - він оглянув Ентоні з тривогою. - Вона нічого вам не заподіяла? 

Той заперечно захитав головою, а потім різко зірвався з місця та попрямував до свого кабінету. 

Та жінка виглядала абсолютно звичайною, наскільки чоловік міг судити. Таких перехожих повно на вулицях міста. Проте, як їй, так і Аврорі відкрито щось набагато більше. Вони обидві говорили до нього знищеною мовою.

Навіть, якщо б йому вдалося запам’ятати бодай слово, годі було б знайти переклад. Усі згадки про корінне населення знищені. В околицях не може бути жодного сліду тих, хто панували на цих земля ще задовго до народження Ентоні. Тож, звідки вони мають ці знання? Чому звертаються до нього так? 

Наскільки зухвалими треба бути, щоб поводитися так самовпевнено в присутності найбільшого союзника Республіки?

Чоловік тихо засміявся, привернувши до себе увагу присутніх в конференц-залі. Проте, вираз обличчя Тоні різко змінився на глибоко стурбований. 

Ні, насправді він ніколи не цікавився істиною природою стосунків Дому “Карні-мірея” з інородцями. Коли Доріан Телхар, колишній перший заступник, передавав справи сімнадцятирічному Бімону, то не особливо вдавався у деталі витоків їх діяльності. Це не було необхідністю. Тож, насправді, Тоні не певен, чи був би прихильником республіканської політики.