РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

За вікном автомобіля були сутінки. В присмерку весняного вечора ще не горіли ліхтарі. Він намагався щось роздивитися, навіть не усвідомлюючи, що конкретно хотів побачити. 

Беззмістовно рахуючи дерева, котрі спокійно пропливали повз, чоловік відчував, як потроху провалюється в анабіоз. 

Його очі виглядали застиглими, втративши свій блиск, а дихання суттєво сповільнилося. 

Монотонне гудіння двигуна, виконувало роль музичного супроводу для тієї неусвідомленої медитації, й занурюючись все глибше, Ентоні здалося, що він чітко чув, як ліс, по той бік автостради, кличе його на ім’я. 

Це було абсолютно не дивним, що чоловік не виходив відразу з авто, коли водій паркувався у дворі. 

Тоні частенько міг просидіти ще близько півгодини, просто туплячись у тоноване вікно. А потім раптово, неначе вдарений струмом, швидко заходив до власного маєтку. 

Дім завжди вітав його холодом та порожнечею. Тому певну кількість років, Ентоні зовсім не вірив у те, що існує насправді. Скоріше, він відчував себе привидом або загубленою, поміж реальним і потойбічним світом, душею, котра повторює кожного дня монотонні моменти власного життя, певно чекаючи якогось примирення.

Датчик спрацював, й, увімкнувшись автоматично, лампа освітила довгий коридор. За звичкою, він почав було знімати взуття, проте різко застиг, вглядаючись в, простенького виду, табурет, котрий стояв майже біля порогу. 

Таке зухвале порушення рутини, обурило пана Бімона, одначе і не втримало від бажання присісти. 

Чому він опинився тут? Хтось завбачно поставив його сюди, як вияв піклування про самотнього господаря маєтку? Це було б невимовно приємно, одначе дивно. Бо його обслуга особливо ніколи не потрапляла йому на очі. 

Ентоні поглянув у напівморок вітальні. Крізь нещільно причинені штори пробивалися м’які короткі промені світла. Вони робили виразнішими обриси вази з сухоцвітами, котра стояла на кавовому столику, посеред кімнати. Такі завжди хтось залишав у спальні його матері в родинному домі. Як символічне нагадування про її всохле життя. 

До горла підступив ком. Він сковтнув біль, запхнувши його назад, під покрив придушених образ та відчаю. На свідомість насувалася неймовірна втома, і під її гнітом, Тоні відкинув голову назад, обіпершись на стіну. 

Чому життя істоти може складатися саме так, що навіть маючи усі необхідні блага й успіх народитися у впливовій родині, ти завжди відчуваєш нестачу чогось вагомого?

Так, пану Бімону, не було особливо на що жалітися. Чоловік перейняв у спадок майно, кошти та вагому на ринку компанію. Навіть, якщо б довелося її продати, він мав достатньо статків, аби прожити у спокої до кінця своїх днів. От тільки Ентоні однаково почувався вбогим і самотнім. Певно тому, що ніколи не шукав розради у спілкуванні з оточуючими. 

Така внутрішня відмежованість, виникла безумовно не випадково, й була наслідком багатьох років ізоляції, через страхи його діда втратити свого єдиного нащадка. 

Тоні не був певен, чи справді той настільки бажав оберігати життя онука, чи просто був захоплений дикою ненавистю до дочки, котра привела в світ хворобливе дитя, після чого згинула захоплена божевіллям, котре було прокляттям роду Бімонів. 

Чоловік часто сумував, сидячи в своєму кабінеті, розмірковуючи над тим, яким могло б бути його існування, якщо б не довелося народитися в цих обставинах. Одначе фантазії на цю тему не приносили полегшення, а тільки загострювали відчуття змученості від відсутньої можливості керувати власною долею. 

Він полюбляв бувати в цехах та лабораторіях, де ювеліри його Дому каменів “Карні-мірея”, обробляли те, що мало стати товаром, і зачаровано спостерігав за їх роботою. Здається, колись настільки давно, що можливо навіть не в цій інкарнації, Ентоні й сам хотів створювати щось подібне. От тільки індивід його статусу, не міг дозволити собі робити будь-що голими руками. 

Тоні важко видихнув, привідкривши очі. Світло в коридорі давно згасло. Тепер він, мов повноправна частина цієї темряви, прислухався до абсолютної тиші, намагаючись віднайти в ній бодай якусь втіху. 

Раптом, вітальнею промайнула чужа тінь. 

Ентоні стрепенувся, й уважно вдивився вглиб присмерку. 

-Аврора? - вигукнув чоловік.

Фігура в мороці, спинилася, проте нічого не вимовила. 

-Відповідай мені, - суворо сказав той. 

-Пане Бімон, - тихо розітнуло його самотнє споглядання. 

-Що ти робиш тут так пізно?

-Я поралася з пранням, пане. 

Він підозріливо зіщурився. 

-Здається, це на тебе зовсім не схоже. Ти полюбляєш уникати моєї компанії. 

-Ви сприймаєте за особисте те, чим воно не є. 

Жінка залишалася непорушною, знаходячись під покривом темряви, і це хвилювало його. 

-Підійди.

-Я не маю права. 

-Ти маєш виконувати те, що я скажу. 

Вона повільно наблизилася, входячи у коридор і світло лампи засліпило Ентоні. Він швидко закліпав, намагаючись краще розгледіти її. 

Аврора виглядала стриманою, проте дивилася на нього прямо, без страху, і очі ті палахкотіли незрозумілим вогнем. Жінка виглядала однаково роздратованою та стурбованою. Здавалося, що зараз з вуст в неї зірветься якесь бранне слово, проте вона покірно мовчала, очікуючи вказівок господаря. 

-Ти тут одна? - неочікувано тихо вимовив він. 

-Наразі так, якщо не рахувати вас. 

-Чому я не бачу більше нікого?

-А ви бачили поряд із собою раніше когось ще, окрім мене та водія?

Ця фраза видалася Бімону якоюсь різкою і образливою. Чоловік невдоволено скривився, підтиснувши губи. 

-Занадто нахабно, як на твоє положення. 

-Не бачу нічого нахабного у озвучуванні фактів.