I

Глава 1

Вересневий ранок видався особливо яскравим, коли Енріке піднімався широкими мармуровими сходами Академії Баленсіага. Початок другого курсу наповнював його серце трепетом і передчуттям. Велична будівля академії, побудована в стилі епохи Відродження, височіла над ним, вражаючи своїми гармонійними пропорціями, витонченими арками та характерними для Ренесансу круглими вікнами-розетками.

Академія Баленсіага славилася своїм інноваційним підходом до освіти. Кожен із її факультетів являв собою окремий світ можливостей. У головному холі красувалися вітражі з гербами двох факультетів: золота лампочка факультету Інновацій і срібні ножиці факультету Стилю, кожен із яких відображав унікальну спеціалізацію.

Енріке не випадково обрав факультет Інновацій. Разом із подругою Хермосою, чиє темне кучеряве волосся вільно майоріло при кожному русі, створюючи довкола її обличчя живий ореол, і Рональдо, високим рудоволосим юнаком із відкритим доброзичливим обличчям, вони складали нерозлучне тріо. Їх об’єднувало не лише бажання створювати щось нове, а й глибоке розуміння того, що разом вони зможуть досягти більшого. На факультеті Інновацій вони мали змогу комбінувати свої таланти: аналітичний розум Хермоси, технічну кмітливість Рональдо та творче бачення Енріке.

Дієго, їхній непримиренний суперник, обрав інший шлях. Його рішення вступити на факультет Стилю нікого не здивувало — він завжди виділявся своїм бездоганним зовнішнім виглядом. Навіть зараз, проходячи коридорами академії, він привертав увагу своїм елегантним образом: ідеально підібраний костюм пісочного кольору, недбало зав’язана хустинка на шиї та начищені до блиску оксфорди. Дієго мріяв не просто наслідувати модні тенденції, а створювати їх, і факультет Стилю мав стати його стартовим майданчиком у світ високої моди.

Одного разу, затримавшись допізна в бібліотеці, Енріке натрапив на Себастьяна — нового двірника академії. Це був чоловік середніх років із сивиною в темному волоссі та добрими зморшками навколо очей. Незважаючи на свою посаду, він тримався з гідністю, яка видавала в ньому людину непересічну.

Випадкова розмова про останні проєкти Енріке несподівано переросла в захопливу дискусію. Виявилося, що Себастьян не просто стежив за чистотою в академії — він був справжнім хранителем її секретів. У його очах з'явився особливий блиск, коли він заговорив про приховану майстерню.

Майстерня знаходилася в старому крилі академії, за непримітними дверима, які більшість студентів приймали за звичайну комору. Коли Себастьян уперше привів туди Енріке, той не міг повірити своїм очам. Просторе приміщення з високими стелями й величезними вікнами, що виходили у невеликий внутрішній дворик, було наповнене м’яким природним світлом. Старовинні дерев’яні верстаки, полиці до стелі та безліч загадкових інструментів створювали атмосферу творчої лабораторії.

Енріке міг цілковито господарювати там, але Себастьян пояснив свою єдину умову: він сам стежитиме за порядком у майстерні, продовжуючи традицію попередніх хранителів цього особливого місця. У його словах відчувалася якась недомовленість, натяк на глибшу історію, яку він поки що не готовий був розкрити.

Для Енріке ця пропозиція стала справжнім подарунком долі. Тепер у нього з’явилося не просто робоче місце — у нього з’явився простір, де мрії могли перетворюватися на реальність. Стоячи посеред майстерні, він уже уявляв, як втілюватиме тут свої найсміливіші ідеї, і як це місце стане свідком його перших серйозних досягнень у світі інновацій.

В один із таких звичайних днів троє друзів зустрілися після занять у їдальні академії, де, як завжди, панувала звична метушня: звуки посуду, гул голосів студентів, які обговорювали лекції, проєкти та щось своє, особисте. Енріке, Хермоса й Рональдо сиділи за столиком біля вікна. На їхніх тацях ще залишалися недоїдені обіди, але апетит у трійці був не надто великий — навчальні завдання навалювалися, як снігова куля.

— Хлопці, я так більше не можу, — Хермоса зітхнула, похитавши головою. — Навчання займає весь час. Але ж я так сподівалася, що другий курс буде легшим.

— Ну так, легше, — Рональдо фиркнув, відкидаючись на спинку стільця. — Тільки не для нас. Особливо коли намагаєшся триматися в одній групі з генієм, як Енріке. Він напевно встигає ще й відпочивати.

Енріке усміхнувся:
— Не те щоб я встигаю. Просто мені подобається те, чим я займаюся. Але так, роботи дійсно додалося.

Хермоса взяла виделку, ліниво вертячи нею в пальцях.
— І не тільки робота. Особистого життя в нас тепер просто немає. Нуль часу. Особливо в деяких, — вона з хитринкою подивилася на Рональдо.

— Ти це про кого? — примружився він, передчуваючи підступ.

— Про тебе, звісно, — Хермоса кивнула. — У тебе ж ніколи не було дівчини. Тож скаржитися тобі, по суті, нема на що.

Рональдо фиркнув, поправляючи рукави сорочки:
— Ти б краще на себе подивилася, перш ніж про інших говорити. Думаєш, я про своє особисте життя тобі все розповідаю? Може, у мене там цілий роман розвивається.

— О, справді? — Хермоса підняла брову, схрестивши руки на грудях. — Прямо зараз? Тоді чому ми про це не знаємо? Чи ти просто не з тих, хто любить хвалитися?

Рональдо посміхнувся, трохи нахилившись до неї:
— А ти з тих, хто думає, що може знайти собі хлопця за одну хвилину? Ну-ну. Хочу подивитися, як довго в тебе це займе. До кінця навчального року ти точно не впораєшся.

Хермоса відчула, як кров приливає до щік.
— Ах так? — вона різко встала, підбираючи тацю. — Подивимося, хто ще кому носа втре!

Рональдо здивовано глянув на неї:
— Ти що, йдеш?

— Так, піду на пошуки класного бойфренда просто зараз, щоб ти потім кусав лікті від заздрості.

Рональдо махнув рукою в її бік, не стримуючи сміху.
— Давай-давай, удачі!

Коли Хермоса вийшла, Енріке похитав головою з легкою усмішкою:
— Ти даремно її зачепив. Тепер вона справді може щось тобі влаштувати.

— Та годі тобі, Енріке, — Рональдо засміявся. — Це просто Хермоса. Вона любить драми. За кілька днів усе забудеться.