Енергія життя

Енергія життя

Пролог

Милана займалася своїми справами, коли побачила, як на горизонті виконував посадку на поверхню планети один величезний корабель. Те, що це космічний транспорт, дівчина знала ще з енциклопедій, які для неї зберіг її батько, колишній астронавт. У своєму житті Милана бачила тільки один такий корабель: на якому прилетів її батько разом з нею ще зовсім маленькою після того, як втратив свою дружину та мати їхньої спільної доньки. Потім цей космічний корабель був захований глибоко під землею у печері, в якій і жила Милана.

А ті чужинці, які прибули на безлюдную планету у пошуках чогось дивного, ще не знали, що на її поверхні та й у підземній печері живе не менш дивна дівчина зі ще більш дивними здібностями.

І вона зовсім не чекає гостей.

1

- Нагадай мені, Тимофію, що ми загубили на цій планеті? - запитав чорнявий молодий чоловік у іншого, який роздивлявся навкруги.

- Олександре, поки що нічого ми не встигли тут загубити. Але можемо загубити усе, навіть своє життя, якщо щось піде не так. - відповів Тимофій, продовжуючи роздивлятися місцевість. - А ну повільніше з цим вантажем! Там дуже дороге обладнання. Обережніше! Ви ж розумієте, що, крім нас у кількості двохсот п'ятдесяти людей, більше тут з розумних істот немає. Полагодити це, якщо в нас не вийде, більше ніхто не зможе. Назад не полетимо на ремонт цього обладнання. Прийдеться обходитися тим, що є.

- Командире, ви помиляєтеся. Мої окуляри виявили живу розумну істоту: вон вона, дивиться на нас. - Олександр показав рукою на гору, на якій стояла Милана, яка, побачивши цей жест, поквапилася сховатися за дерево.

- Де ти її бачиш? Я нікого не бачу. - проговорив здивовано Тимофій.

- Капітане, одягніть окуляри. - порадив Олександр. - Ховайся, дівчинко, скільки можеш, але мої окуляри тебе бачать і скрізь це дерево.

- Яка гарна. Молода. Невже вона тут одна? Як ми не зафіксували тут життя? Звідки вона? - задавався питаннями командир.

- Я піду дізнаюся. - запропонував Олександр.

Він зняв наплічник зі спини та зробив з нього транспортний засіб. Сів на нього та полетів у напрямку, де ховалася Милана.

- Милано, що ти робив? - запитав у неї батько. - Ці люди можуть бути небезпечними. Навіщо ти не сховалася у печері, коли почула приземлення цього космічного корабля.

- Батьку, мені цікаво. - відповіла Мілана та не встигла відреагувати, як біля неї приземлився Олександр на своєму транспорті.

Він став з нього та склав у наплічник, який тут же натягнув на плечі.

- Вітаю! - голосно звернувся до обох Олександр.

- Вітаю. - відповіли майже одночасно Милана та її батько.

- Звідки Ви тут? - запитав Олександр.

- Мені цікаво теж саме: звідки ви тут? - перепитав батько Милани.

- Ну, добре. Ми зі Землі. - відповів Олександр. - Я - Олександр. Помічник командира.

- А ми теж зі Землі. Тільки прибули сюди раніше за вас. Я - Афанасій. А це - моя донька Милана. - представився батько.

- Спуститеся до нас? Ми щойно прибули. Наукова експедиція. - запропонував помічник капітана.

- Добре. - погодився Афанасій.

- Як ви тут самі? - поцікавився Олександр. - Невже не самотньо?

- Не самотньо. - коротко сказав батько.

- Милано, ми можемо вам знайти місце у нашій команді. Якщо Ви вмієте готувати, добре прибираєте та…

- Моя дочка не прислуга. Милана вміє програмувати роботів, які власноруч зібрала.

- Он воно що? Можемо протестувати здібності, вміння та знання вашої доньки, щоб пристроїти до інших, щоб їй не було так самотньо тут.

- Мені не самотньо. Я єднаюсь з природою, яка мене наповнює. - з усмішкою пояснила дівчина.

Олександр уважно подивився на Милану, дивуючись її словам, а потім додав:

- Я все одно запрошую до нас. Я вам проведу екскурсію. Може вас щось зацікавить. Я б на вашому місці давно би помер зі самотності, знаходячись тут лише удвох. Чи є ще хтось з вами?

- Ні, більше нікого немає. Мати Милани померла ще до нашого прибуття сюди. Ви пам’ятаєте планету Рощі? Яку відкрили земляни двадцять років тому? - запитав Афанасій.

- Щось чув про подібне…

- Там знайшли малочисленний рід людей з тонкими відчуттями та особливими здібностями. Люди з надприродною життєвою енергією. Які могли зцілювати помираючих та повертами померлих. Але це було там. На тій планеті Рощі. Ці дива були раніше. Ще до прибуття землян. А коли земляни туди прибули, то місцеві померли від наших вірусів, на які в нас давно виробився імунітет. Але я встиг одружитися з однією місцевою красунею, яка мені народила таку ж маленьку красуню Милану.

- То тому ви покинули землян, щоб не загрожувати здоров’ю своєї доньки. Вона ж на полонину унаслідувала імунітет своєї матері.