Спецрозділ - "Випадок на водоспаді"

— Коли я ходив по пагорбах, невідворотно згадував про водоспади та особливо одну подію. Тоді мені минало 8 років, я майже до обіду лежав на ліжку.

В кабіні візка один хлопець згадував ситуацію, що трапилась з ним в минулому.

***

— Бернард, дорогий сину, прокидайся – чув фразу ніжним жіночим голосом.

Коли малий відкрив очі, то побачив свою матір, Мелісу. Вона гладила своєю долонею голову хлопчини і ніжно посміхалася. Від неї йшов пряний аромат червоних пелюстків, що батько кожен рік вирощував на подвір’ї.

Завжди, коли Бернард дивився на матінку, відчував спокій та тепло. Навіть зразу зникало бажання лежати і бити байдики. Це була «магія» Меліси.

Раптом почувся шум, в кімнату увірвався дехто – на цей раз це чоловік середнього віку.

Це був Гаміл. Різниця між батьками хлопчика часто здавалась тому дивною.

— Ну що, чого ти валяєшся, сину, не забув, який сьогодні день? А ну-ка, гайда на двір!

— Гаміл, достатньо, він і так вже встає – вигукнула Меліса, різко схопивши чоловіка за зморшкувату та небриту щоку, і трохи розтягнувши її. — Якщо йому потрібно, нехай спокійно лежить хоч до вечора. Мені навіть легше, йти нікуди не прийдеться.

— Так стояти, хоча б сьогодні візьми перерву від майстрування.

— Добре, заспокійся дорога. Піду я з вами.

— Не бійся, Бернарде, я ще поспілкуюся з твоїм батьком на рахунок доцільної поведінки. Він же обіцяв зводити тебе на водопад.

Поки вони сперечалися, хтось вже встиг піднятися зі свого ліжка.

— Знову вони за своє... – подумав Бернард тоді.

— Бачиш, своїми криками ти розбудив Бернарда, чи не соромно.

— Прости свого старого, Бернарде, визнаю, що був необачним.

— Оскільки вже всі прокинулися, то давайте за стіл, – додала дівчина.

***

Час сніданку. Сім’я розмістилися на своїх місцях. Меліса сіла напроти Гаміла, а Бернард – біля вікна, з якого можна було бачити місце куди вони планували сьогодні піти Поки Меліса розкладала їжу по тарілках, той не міг відвести погляд від пейзажу.

— Ну як ви там з Абелією, навчаєтеся розуму на фермі? – витребував від батька.

— Звісно, Абелія непогана подруга якщо не капати на нерви.

— Ну якщо Абелія настільки добра, то чи не думав ти присвятити їй своє майбутнє життя? Все одно ніхто більше не хоче з тобою спілкувалися з однолітків.

— Про що ти верзеш, Гаміл! Зарано нашому Бернарду думати про таке! – раптово влетіла в розмову Меліса, ударивши дерев'яним ополоником свого чоловіка позаду голови.

— Ай-ай…– потирав потилицю той.

(— Хм, пов'язати майбутнє долі, цікаво що це може значити...)– розмислював хлопчина.

Пройшло ще трохи часу. Настав полудень. У літню пору, що тоді врізалась у життя північно-східного містечка під назвою Краудтаун.

— Після обіду сонце пече сильніше, ніж зазвичай. А ви точно впевнені що це гарна ідея, - питав Гаміл.

— Лаура казала, що там біля водоспадів величезна тінь, де вона підготувала нам вільне місце про всяк випадок. – додала Меліса, зачиняючи вхідні двері.

Вони відразу ж вирушили в дорогу.

З головної міської вулиці ті вийшли на меншу, що вела до набережної.

Незабаром Бернард почув шум бурхливого потоку води, сім’я переходила через дерев’яний місток через струмок. Це був найменший з трьох мостів, що тримався на кількох колодах, і тому призначався тільки для піших прогулянок.

Навколо було чимало валунів, об які билися потоки струмка, обливаючи всіх перехожих.

Перетнувши міст сім’я Бернарда проходила через угіддя що належали спільноті дроворубів «Три дубки», яка займалася тут обробкою дерев. Саме звідусіль стирчали побачити одні пні. Крім того, було чутно стуки сокир та скрегіт пил. Хотілося оминути це місце скоріше.

Так, ще близько 15 хвилин ходи по літній спеці та родина дісталися до місця.

— (Цікаво, як ці дроворуби ще не отримали сонячного удару,) — думав малий Бернард

Згодом вони оминули огорожу з брусків. Там була дивна дошка з написом, ми пройшли повз так швидко, що хлопець не встиг розгледіти напис на ній ... але подумав, що це не так важливо.

Перейшовши бугор, перед ними розкрилася цікава картина.  

Всюди валялося безліч малих камінців еліпсоїдної форми. Містяни казали що ті отримали такий гладкий вигляд через водопад, що обтісував їх кути сотні років.

— Ось і наше місце відпочинку на цей день!

***

Бернард підбіг ближче до озерця і в першу чергу доторкнувся до води. Вона була трохи прохолодною та прозорою. Матуся казала йому, що тутешню воду навіть можна пити, тому без підозри малий набрав собі її повні щоки.

(— А тут нічогенько!) – подумав хлопець

Але тут почув знайомий голос, що лунав з переду!

— Вау, а це ж сам пан Бернард!

— Це ви, тітонько Ла...у...ра — Бернард спершу повернув голову з радісним обличчям, але в момент сплюнув все на землю.

Перед тип предстала знайома фігура. А дві округлі форми заслоняли основну частину світла та лице молодої дівчини, що згодом прояснилося.

(— Не підходьте ближче тітко Лауро. Я вже давно запам’ятав ваш образ на все життя,) – подумки казав хлопчина знову обернувшись до джерела.

— Бернарде з тобою все добре? – питала збентежена Лаура

— Давно не бачились, – додала Абелія, що от от підійшла .

***

Пройшло ще трохи часу. Більшість дітей з батьками плескалися в чистому джерелі,. Тільки Бернард спостерігав за цим з широкої тіні. У нього чомусь не було бажання йти з ними в воду.

(— Цікаво, як вона там Абелія робить?)

Раптом дівчина вийшла на берег до хлопця.

— Бернарде, гайда зі мною, покажу що знайшла неподалік! — чувся голос подружки.

(— Ну добре, якщо тільки одним оком.) – думав хлопчина.

Бернард дивився з берега як дівчинка показувала путь кудись, а той слідкував вздовж.

Але з часом ставало все глибше і в якийсь момент голова дівчинки просто зникла під водою.