Епілог

У розпорядженні графа було близько 16 величезних критих візків, ще в кожну з них були прив'язані по два міцних коні. Розміри кабін були непорівняльними з тими, на яких хлопець дістався сюди. В кожну з дерев'яних констркцій, крім правіанту й матеріалів, могло вміститись до 20 таких же хлопаків як Бернард.

(— І ось, усі речі вже зібрані)  

Бернард обережно заліз у середину.

— Усі на місцях? – уточнював граф. — Тоді рушаймо!

Колеса жваво застукали об широку кам'яну стежку на рівнині.

Кір велів рушати, і конвой почав поступово набирати швидкість.

Юнакові дозволили розміститися у останньому вагоні. З міркувань безпеки до того також приставили капітана Дрістена.

— Хоча ми і розійдемося різними шляхами, але поки цього не сталося, мені доведеться глядіти за тобою, хлопче, —  нудьгуючи, висловився материй чолов'яга біля Бернарда.

— І встряли ж ви, пане! казав Бернард, розуміючи положення того.

— І не кажи, і з друзяками не побалакати. Але проти прямих наказів не попреш.

— Можете називати мене просто по імені, без будь-яких приставок, сір... –  запропонував Бернард.

— Поки що просто – «хлопче». Але ти показав себе досить героїчно в тій битві, навіть до останнього тримався. Тому можливо, з умови, якщо продовжиш в тому ж дусі та вибереш меч, то так і буть подумаю.

— Ну добре, надіюсь не підведу, і колись зможу стояти на рівні з вами.

Усі криті візки вже вистроїлися в ряди й єдино, у ряд, прямували вперед.

— Не думав що цей тиждень буде переповнений на події. Я встиг побувати в дуже неоднозначних та тяжких ситуаціях, але все ж зміг залишитися живим. Наче мене сам бог береже – казав хлопчина, в той час як дещо в його сумі позаду вібрувало і відсвічувало фіалковим кольором.

Незабаром, пагорби остаточно зникли з горизонту.

Бернард, відпочивав на своєму улюбленому місці – у самій крайньому куту критого воза, тримаючись за дерев'яний борт руками.

Його ноги звисали в бік стежки, а на лиці була посмішка до передчуття чогось нового.

Погляд хлопчини привернула зграя величезних чорних птахів з розчахнутими крилами. Це були ворони. Він бачив, як вони клювали фрукти з землі.

Бернард ще не знав, що це було лише початок, його історії.

***

За два дні до останніх подій.

Десь у дикому лісі, в середині широкого лісу, біля лісової дороги в бік Краудтауна.

Пізній вечір... Сонце тільки що зійшло за горизонт. Повсюди тьмяно та тиша, що миттєво обірвалася шурхотом в кущах.

За листяним покровом дерев біля узбіччя чутно чиїсь нерозбірливий гуркіт низької тональності.

Силует цієї загадкової істоти висунувся з-за листя біля узбіччя  і спрямував свій погляд до центру стежки. Лице антропоморфної істоти було обернуто боком, але основний контур було можливо розпізнати. У центрі видні були величезні ока, що більше за людські в кілька разів. На голові можна було помітити гострі відростки, що простягалися від маківки – вздовж усього хребта загадкової сутності, і закінчувались на хвості, що дригався з боку в бік.

— %:*!»? – цікавилася невідома істота, у ще одної особини позаду.

На дорозі лежали розкидані припаси, що Бернард і інші люди викинули як баласт, відбиваючись від зграї вовків.

На земній тверді лежала дерев’яна бочка з медом. Та істота знайшовши солодке по запаху, голою рукою покришила поверхню і як не в чому не бувало, погнула металеві кільця що об’єднували конструкцію.

Розкришене дерево та істота поглинала з неабияким задоволенням разом з залишками солодкої субстанції.