Розділ X – Прощання

От і настав день від’їзду.

Півні з угідь кричали голосніше звичайного, що їх було чути з вікна будинку.

— Кукарікууу! —

Бернард неспішно підняв своє тіло з поверхні простирадла і подивився на пейзаж за вікном та усвідомив:

— Я ж так запізнюсь!

Накинувши те, що було поруч, той швидко побіг по скрипучій підлозі через коридор. Потім відчинивши двері, він виткнув голову в отвір на галасливу вулицю.

Погода тоді була саме те, що треба: оточуюче середовище пестило свіжістю після вчорашнього дощу, дорослі ластівки на дахах будинків, радісним писком кликали своїх пташенят на перекус. Діти бавились у міських дворах.

Десь удалині лунали удари залізних сокир - це дроворуби заготовляли колоди для обігріву міських хатин. Бернард, ще трохи кволий після підйому спозаранку, відчув запах чогось смачного, який переривав цю природну ідилію. За стіною, в сусідній кімнаті надзвичайно ніжний голос закликав мене за стіл. Я зачинив вхідні двері на замок і пішов на кухню.

Запах, знайомої кухарки, ставав все більш насиченим. Матуся Меліса стояла біля плити і безтурботно мила посуд. Її новенький корсет, придбаний на сезонному ярмарку, міцно прилягав до прямої талії жінки й чітко виділявся, від довгої та пишної сукні. Тканина спадала нижче колін, виходила з-під корсета й непримусово гойдалася від легких рухів її стегон.

На столі розмістилася тарілка, а на ній смачна, свіжозварена картопля і смажена ніжка гуся, вирощена руками працьовитих фермерів, гармонійно лежали на одній дерев'яній тарілці. Поруч із приборами я виявив лише ложку.

— Матінко, можеш передати мені виделку, будь ласка, – питав хлопець.

Меліса неспішно обернулася до Бернарда, тримаючи вимиту тарілку у своїй правій руці, а в лівій вологу ганчірку, з якої вже кілька крапель впали на підлогу.

Сьогодні чомусь Меліса в очах Бернарда виглядала чарівніше, ніж зазвичай. Її обличчя сяяло яскравим посмішкою, в якій можна було навіть не помітити декілька легких зморшок, що почали проявлятися через середній вік. На пам'ять юнака Меліса одягалася так тільки по святах.

— Пробач мене, сину, я запрацювалась і через свою розкутість забула покласти виделку перш ніж почала мити посуд – посміхнулась вона синові, зщуривши очі. — Сподіваюся, не тримаєш образи на мене?

Сьогодні вона натягла урочисту ганчіркову сукню з довгими рукавами, які зазвичай звисали вниз, але вчасно роботи вона підтягнула їх як слід. Шкіряний корсет витягався на її тілі у висоту, та робив тіло схожим на пісочний годинник. Цей агрегат своїм тиском захоплював частину таза, різко переходячи у сукню, а також підкреслював підтягнуті груди на тлі решти тіла.

— Сьогодні у нас святкова трапеза, з нагоди від'їзду мого працьовитого дитинча на заробітки, –радіючи, вигукнула вона. Відвернувшись, продовжила мити посуд.

— Мені знадобиться чимало енергії для такої тривалої подорожі, – відповів Бернард.

— Це точно, – підтвердила господиня, сівши напроти хлопця.

— До речі, я вже повністю домовилась щодо безпечного перевезення тебе за лісові пагорби і орендувала місце у возі, що зустріне тебе біля головних воріт, – наостанок розповіла вона. — А зараз головне підкріпися. Сподіваюся, ти зібрав усі речі?

— Так, звичайно. А як інакше.

Він підготував все необхідне:

По-перше, деякі книги, що дозволив взяти мер з бібліотеки. Також на обмін за це Бернард повинен був за можливості допомогти однією послугою. Але про це наступного разу. Зате він багато вичитав з тої літератури, котру казали залишити, виходячи з його ситуації. По-друге, основні предмети, які будуть викликати приємні почуття ностальгії і засоби першої необхідності для виживання у критичному випадку. А по-третє – загадкова пелюстка Едельвейсу, яка може ще знадобитися в дорозі.

— Твій від'їзд з міста призначено через дві години, тому поквапся.

— Добре, зрозумів! – прозвучало у відповідь.

Доївши свою порцію і подякувавши Мелісі, Бернард накинув шкіряну куртку і, виходячи на двір, промовив:

— Мені ще потрібно декуди завітати, речі я зібрав.

Спершу , він дійшов до будинку Абелії, щоб попрощатися.

Двері хвіртки її дому виявилися зачиненими. Постукавши в вікно, юнак так і не отримав жодної відповіді.

— Дуже дивно це все... – подумав хлопець. Може ще спить? Ну, нічого, вчорашній день все одно провели чудово.

***

Настав час. Бернард і Меліса тільки що вийшли з дому.

Юнак вже подумки прощався з ним. Але він не падав духом і вирішив рухатися вперед, по невідомому шляху, щоб допомогти всім своїм рідним і близьким.

З’явилось дещо приємне відчуття спогадів. Воно зринуло само собою, як і сльози на його очах.

(— Як довго мені чекати, щоб знову побачитися з тобою? Думаю, це вирішить тільки доля.)

(— Все одно я не назавжди покидаю це місце, так що немає сенсу сльозити – подумки усвідомив юнак.)

Меліса стояла на кілька кроків від сина. Вона щось лічила на пальцях, ймовірно, перевіряла всі зібрані речі.

Раніше не звертаючи на це уваги, Бернард помітив, що волосся його матері було заплетено у хвіст. Залишки волосся спадали поруч з вухами, в які ще були вставлені якісь незвичайні прикраси. Він раніше не бачив у її святковому арсеналі таких блискучих штук.

— Матінко, а звідки у тебе така блискуча прикраса, можна поцікавитися.

— А, це? Я придбала пару таких у одного торговця різнокольоровими каміннями. Цей торговець виглядав таким щасливим. Він запропонував мені взяти це зі знижкою. Ще цей господар зробив мені комплімент за працьовиту натуру та красивий зовнішній вигляд.

— Зрозуміло...добрий чолов’яга!

Зразу Меліса повідомила сина, що раніше його дійде до міських воріт і наказала тому не поспішати.

— Добре, я декуди ще заскочу. – мовив хлопець

***

З двадцять хвилин пішки від центру міста, знаходилося священне місце, де люди проводжають своїх покійних родичів у останню дорогу.