Розділ V - Спогади Бернарда - Акіл

(Оповідання ведеться від імені Бернарда)

Ця історія почалася за кілька місяців від тоді, коли я вперше ступив на поріг тієї загадкової печери. Вже переживши зиму, коли мешканці Краудтауна зібралися на щорічне прибирання своїх фермерських угідь, готуючи землю до нового врожаю.

Ранок обіцяв бути особливим, коли наш керівник, містер Герасим, зібрав усіх нас біля комору, готовий оголосити завдання для кожного. Я стояв у натовпі, коли мій погляд впав на незнайомого хлопця, що блукав полем.

Йому, здавалося, було років чотирнадцять. Він нахабно розгулював серед опалого листя, поки всі були в натовпі.

— Той виглядає, як біла ворона серед усіх нас.. – Хто він? — зронила питлива Абелія, чухаючи

потилицю.

— А  думав, ти знаєш усіх однолітків у місті, – відповів я, не відводячи погляду.

— Хм... А може, він взагалі не з нашого краю? – промовила вона, замислившись. Тим більш виглядає по інакшому – шкіра більш засмагла.

Раптом лункий голос Герасима пролунав у повітрі, немов наказ, що не терпить заперечень:

— Усі сюди! Слухайте! Нам потрібно підготувати поле до посіву за ці два дні. Не лінуйтесь! Особливо ви, молодші! Коли назву ім'я кожного, піднімайте руки по черзі. Отже: Бернард, Абелія, Мілана, Григор, Вікторія… Хвилинку, одного не вистачає. Молодший, де ти?

— Хто цей «молодший»? Я вперше чую це ім'я, – промайнула думка в моїй голові.

— Герасиме, не заважай! З тобою ані хвилини спокою! – з обуренням вигукнув хтось із натовпу.

І враз, з гурту людей виступив той самий хлопець, що ще кілька хвилин тому вільно блукав по полю. Він з нахабством вказав пальцем на Герасима, і це викликало у всіх присутніх тихий сміх.

Я перехопив погляд Абелії, яка спостерігала за цим спектаклем з обуреним виразом обличчя, і відчув легке збентеження.

— Цей хлопець... що він собі дозволяє? – думав я.

Голос Герасима, що звучав знову, ставав дедалі рішучішим:

— Сьогодні на вас лягає основні обв’язки – прибирання поля. Передусім, зібрати листя докупи— це завдання для молодших. А старші займуться генеральним прибиранням у будівлях та інших спорудах, а також відновленням пошкодженого майна. Я буду контролювати вашу команду. Молодших направлятиме мій новий помічник – Акім, познайомтеся.

Герасим вказав на хлопця, який щойно з’явився, і той, зі спритною усмішкою, вже підготовлений до нової ролі, відповів:

— Чому саме я?! Усім привіт! Мене Акімом кличте, сподіваюсь, ми зберемося командою і впораємось разом!

Герасим, похитнувши його за плече, мовив:

— Не забувай – ти за старшого, а це чимала відповідальність. Тому отримаєш, якщо щось втнеш.

— Добре, добре.

Так почалася наша спільна історія, з незнайомим хлопцем, що незабаром став мені не лише товаришем, але й надійною опорою.

***

Усі діти мого віку спостерігали за хлопцем з деякою тривогою і недовірою. Його невимушеність і спокій викликали в нас невпевненість.

— Ну що ви так дивитесь? Розслабтеся! – мовив він, немов бажаючи розвіяти наше занепокоєння.

Ми, затуркані роботою, нагадували зомбі: одні важко трудилися, інші, з природною спокійністю, просто лежали й ігнорували нас.

— Цей хлопець має керувати нами… – пробурчав Бернард.

—Тоді обійдемося без цього бездільника, правда ж? – спробувала заспокоїти Абелія, міцно тримаючи граблі в одній руці.

— Як скажеш, але я вважаю, що з ним варто серйозно поговорити, – відповів я, не приховуючи свого занепокоєння.

Ми намагалися привернути його увагу, але він не реагував, лише зітхнув, і моє серце стиснулося від відчаю.

— Розумієш, куди я хилю? – запитала Абелія, розводячи руками.

Після того, як наша команда прибрала листя, ми вирішили трішки відпочити і влаштували пікнік з іншими дітьми у прибраному приміщенні. Дорослі, тим часом, вже встигли привести до тями млин, і підлога виблискувала чистотою, наче нова. Все було на своїх місцях, результатом майстерної роботи досвідчених фахівців.

Після відпочинку, відчуваючи нову силу, ми вийшли на вулицю. Сонце вже піднялося високо в небі, даруючи всім весняне тепло.

Але під час перерахунку після обіду виявилося, що той Акім кудись подівався.

— Це навіть не дивно, – подумав я, глибоко вдихаючи.

Поки пан Герасим вирушив шукати свого «чудового» замісника, ми розпочали другий етап роботи: допомагали дорослим прибрати в приміщеннях і перевірити ферму на наявність похибок. Оскільки це була основна справа наших піклувальників, нас з Абелією скоро відправили до лісопилки, що стояла поруч із будинками дроворубів.

— Бачите, якій «відповідальний» командир. Сам вказує і нічого не робить ! – засміялася Абелія, поки вони йшли на місце.

—Хто тут мене «безвідповідальним» називає – відповів Акім, що присів на пеньку неподалік. Я лиш трохи вирішив перепочить, ось і все.

— Пожартувавши, можу сказати, що Герасим не зробив нічого неправильного. Хоча я тут не активний, але дуже добре знаю той працьовитий дух, що вас спонукає. Так що, хлопці, працюйте, як слід, а я буду тут, щоб допомогти.

Абелія зі мною перегледіли один на одного, намагаючись зрозуміти, звідки ж той Акім «звалився» на них. Але той ледар, миттєво, зник у лісовій гущавині, залишивши нас із запитаннями та невизначеністю.

— Тепер зрозуміло, чому той відчував себе білою вороною. Але це досить дивно. Можливо, це брат Герасима з зовнішньої родини, про яку ми нічого не знали? – запропонував я, намагаючись розгадати цю загадку.

—Може й так, а може, він просто вирішив познущатися нас, – відповіла Абелія, в її голосі звучало здивування.

— Ти виглядаєш, як хлопчик, що готується до глузування над новачком, – зауважив я до Абелії з легкою посмішкою.

— Обережніше зі словами, – попередив Акім, з’явившись позаду, демонструючи свою впевненість. — Ти не знаєш, з ким маєш справу. Ця дівка та ще стерва.

— Ти кого «стервою» назвав дурник – зара я тобі!