Розділ VI - Ринок та лист

На протязі тижня, один раз на два-три місяці, торговці з центральних регіонів країни, а також столиці, приїжджають сюди, в місцину за «багатьма пагорбами». По-перше, це потрібно, щоб привезти новини, а також деякі рідкісні матеріали або інструменти, які тут неможливо дістати чи складно відтворити. Цей захід кличуть «ринковим тижнем»

Декілька століть до того, при заснуванні Краудатауна, ніхто не навідувався до нас. Але потім, одного разу, заможній іноземець що проїжджав повз хиткий міст що обвалився від возу доверху набитим золотими монетами. Купець був змушений працювати для виживання поки не знайшов спосіб виїхати звідси. Для цього той використав свій інший, вцілілий віз, щоб змайструвати прилавок – та згодом збував рідкісні тканини місцевим. Усі були щасливі як він так і покупці.  

Зараз, це перетворилося в свято. Для місцевих символізує можливість або продати щось своє або купити незвичайну диковинку, вести торги з іноземцями. У ці дні, тисячі людей з радістю ходили сюди-туди, вишукуючи рідкісні або просто функціональні речі.

Зазвичай всі збираються на великій, в'їзній площі біля воріт. Поруч з торговими візками в черзі намети, де виштовхуються великі черги з місцевих, а також під сотню людей з сусідніх сіл.

Ось і настала та сама «ринкова неділя»!

Бернард також не був винятком, і як і більшість мешканців, присутній на «міській вечірці». Тільки поки для всіх це було наче свято, для нього більше схоже на страждання...

— Знову вихідний і нема роботи – тай ще увесь день стирчати на одному місці!

Ранковий початок першого дня заходу.

Повсюди лунав шум та заклики торговців були чутні скрізь.

То:— «Підходьте, купуйте, тільки сьогодні свіжа продукція! Дешевше, ніж де не будь ще!»

Або: — «У перший день великі знижки! Рідкісні товари!»

— М-да! Кращого дня, щоб бити байдики годі й шукати. Якщо б хтось навчив мене «нічого не робити»… шепотів собі Бернард, сидячи на кам'яному бордюрі напроти непрохідного балагану.

— Краще було б на фермі в тиші й спокої, ніж слухати годинами тупотіння людей. Але замість мене насильно там залишили Акіма. Ну як так?! – продовжив скаржитися хлопець

Він же хотів сам сюди потрапити, помінялися б, як завжди – з незадоволеним виразом обличчя, шепотів бриньчав собі під ніс, нахиливши голову.

На годиннику ратуші тільки що вдарило полудень. Тому роздався довгий дзвін.

Хлопець зранку чекав матінку Мелісу в тому галасливому натовпі, щоб потім допомогти їй нести продукти та дрібнички додому.

— Мабуть, знову радіє новим іноземним штукам, від яких немає користі – бурчав Бернард про себе. — Ця матір потягла мене сюди о сьомій ранку!

Поки йому відверто нічого було робити, він спостерігав за людьми понад чотири години поспіль.

Минуло ще приблизно півгодини, хлопець помітив Абелію, яка, зі своїми подругами, розглядали щось блискуче і радісно базікали. Бернард вирішив відволіктися і підійти ближче. До того ж, він був впевнений, що не скоро піде додому.

— Як справи, Абеліє? А у вас, дівчата? – прищуривши очі, від яскравого жовтневого сонця, помахав рукою їй.

— Знов цей дивак показався?! – казала перша.

— Як ти з ним уживаєшся, Абелія?, – доповнила друга

— Не дає дівчатам побути разом, – додала перша.

— Навіщо ти з'явився?, – питала друга

Першу звали Вікта, а другу Мілана. Вони були дуже схожі, майже ідентичні в лиці, але мали різні смаки й зачіски. У першої був один зав’язаний хвіст на потилиці, а друга мала два. Це було єдине, що явно відрізняло їх зовні. Коротше кажучи, вони були близнятами.

— Здається, сьогодні день, за який ви з усього серця вдячні богу нашому! – підходячи поближче, з іронією, мовляв хлопець. — Момент, коли ви можете витратити всі свої заощадження на те, про що так давно мріяли.

— Ну, можливо... – обережно відповіла Абелія, свистівши під ніс – тримаючи  в руках щось блискуче.

— Так, ну і що тобі? – додала Мілана.

— До речі, чому ти, Бернарде, не плануєш щось придбати собі, поки є така нагода? Грошей же в достатку — запитала Абелія.

— Мені, дорогі дами, приємно тим, що замість купівлі непотрібних дрібничок, я тут краще посиджу і нарешті відпочину, – здригаючи від осінньої прохолоди, вимовив Бернард.

— Моя матінка зможе купити сама собі все, що захоче. Якщо щось дуже знадобиться, я б, за потреби, взяв собі певну річ, але, якщо щось не тільки гарне, а й функціональне буде в наявності . Крім цього, мені й достатньо розкуштувати аромат чаю разом з дядьком Девісом у вільний час. Особливо в прохолодну пору – о це я розумію іноземний продукт.

—  Ой леле, ти що не хочеш щось на пам’ять собі взяти? Хутчіш, ходім – швидко для тебе щось підберемо, - мовила Абелія – швидко схопивши за руку шокованого Бернарда. — А ви дівчата допоможіть своїй матері з придбаннями, я поки піду – сьогодні ще побачимось.

—  Стій, куди – а  як же моя матінка, я повинен ще їй допомогти! – прийшовши до тями мовив той.

—  Хто не пробує, той не знайде, до того ж ми, миттю – туди і назад.

(— Можливо... це не буде такою поганою ідеєю...) – думав про себе хлопець.

Вони опинились біля найближчого прилавку з різними магічними дрібничками.

—  Я знаю, як тобі подобається помагати сім’ї та містечку, тому... – , напрягла міски дівчина вдивившись в розмаїття всякої всячини.

— О, як тобі такий крихітний плуг! – демонструвала Бернарду дівчина.

—  Але ж їм навіть не можна жати. Навіщо він?

— О, а це виглядає цікавішим!, – вигукнув Бернард, угледівши товар з сусіднього прилавку.

—  Шановний продавець, ви не проти - якщо я подивлюсь?

— Так звичайно, я поки на перерві – можете роздивлятися скільки влізе, казав дідусь з пов’язкою на оці, в чудернацькій одежі з вовчого міху.

— Ого! – не знав що до нас різні магічні штуки привозять! Це ж вони? І ще й такий вибір! – не мов спалахнув від зацікавленості підліток.