Розділ IV - Скарбниця знань

Крізь дерева в чащі лісу, тіло Бернарда несло оскаженіла магічна лоза, на шматку дерева та в невідомому напрямку.

Хлопець прокусив щелепою прут щоб звільнити рота, і це спрацювало. Ліана відпустила там, хоча  прийшлось пожертвувати декількома зубами.

Бернард не міг второпати, як якнайшвидше вирватися з цих жорстких обіймів. І тут йому несподівано потрапило щось під руку.

— Здається, це камінь. ТОЧНО - КАМІНЬ! Хоча й ризиковано, але я знаю, як вийти з патової ситуації.

Юнак швидко озирнувся.

— Повинно бути хоча б кілька крихітних поблизу.

Рух трошки сповільнився, але це не було без причини.

(— Ого, здається тепер мене тягне на пагорб.)

Ландшафт змінився, дерева ніби підмінило на каменюки.

Бернард вже бував в цих місцях, тому орієнтувався на рельєф гір. Не без труднощів та болю, звільнивши свій торс та руки він не був готовий до нових викликів.

—Залишилися звільнити п’ята.

Міцно тримаючи ліану, наче вхопившись за трос він легко оминав невеликі камінчики, маніпулювавши лозою.

— Чорт, не встиг повністю звільнитись, а тут таке!? – казав той, летівши в бік здоровенної каменюки.

— Прийдеться ризикувати.

Глибоко вдихнувши, хлопець різко двинув тілом та спробував підскочити так високо, як зміг. Але цього досі не вистачало.

Бернард не зневірився і в моменті використав руки, як додатковий трамплін, так у нього вийшло подолати валун, вистою із третину його власного росту.

Приземлившись на живіт, той відчув різку біль по всьому тілу.

— Ой! Ще й добре, що швидкість не як на початку,  то вмер б давно!

Але на горизонті з’явився ще одна каменюка, дужча за попередній.

—  Ви знущаєтеся?! Пора вже кінчати з цим. Три, два, один, починаємо!

Бернард як міг тримав конструкцію, щойно відв’язану від ніг, направляючи її з «живим корінем» точно в центрі, попутно оминаючи маленькі камінчики на шляху, тримаючи баланс хиткого тіла.

Після того, як він наблизився до центру, то швидко відплигнув вбік, впавши на землю, і знепритомнів.

—  Я… жи…вий? – вимовляв Бернард – відчиняючи очі. Його зір був напрямлений на землю. Все плило, і в цій каші він ніби побачив чиїсь ступні, що здавались прозорими. Потрясши голову і прийшовши до тями – вони зникли, наче й не було.

— Схоже я вдарився головою…ай! Його тіло нило від болі, а в очах блимало світло. Воно доносилося з най блищу печеру куди він покульгав.

В його очах відображалося чарівне барвисте світіння, що вабило обезсиленого Бернарда.

Взявши розбитий ліхтар, Бернард почав плентатися вперед мов під контролем.  На його шляху все було завалено каміннями, валунами й в корінні, яких він вдало обходив – світіння та ліани вказувало йому дорогу.

Сяйво виходило з невеликого проходу в скелі

(— Отак от, звідки ці гади проростають, подумав хлопець.)

—Добре, мені потрібно з'ясувати, що це бур’ян такий, раз я вже тут – лунало хриплим, втомленим голосом.

Коли хлопець пройшов всередину, тіснившись по досить вузькому коридору, оглядаючи що проростали ліани на стінах і підлозі. Бернард вирішив обережно просунутися далі всередину, уникаючи перешкод, як змій.

Незабаром той опинився у великій залі і застиг...

— Ось це краса. — промовив хлопець з випеченими очима.

Печера була розміром  десь з двадцять кроків ушир, на стільки ж у висоту й так само сходила на пару метрів углиб, представляла собою невеличку споруду з каменю, зверху окрім ліан стирчали бурульки, з яких скрапувала вода.

(— Ця печера схожа на рукотворну) — оцінював подумки Бернард.

Підлога представляла з себе покрив з різноманітних рослин та квітів, причому, більшість той бачив в перше.

Головним і найбільш помітним об'єктом однозначно був величезний бутон. А якщо точніше, то квітка пелюстками світло-фіолетового кольору, що велично стирчала на плитах в центрі інсталяції.

Місце віддалено нагадувало святилище, чи оазу з книг. До того ж було враження, ніби усі частини будівлі тримались на божій волі. Великі каменюки та колоди були складено поєдані ліанами, що не дозволяло хиткій конструкції розвалитись.

— Ніби хтось спеціально розвісив їх.

Світло, джерелом якого була квітка,  чомусь викликала спокійність у Бернарда, і той продовжував
досліджувати це загадкове місце, у процесі випробуючи на себе нове відчуття

(— Якійсь дивний приплив сил. Ніби енергія обволікає мене моє тіло та біль щезає.)

— Я не відчуваю і половини тієї болі від поранень. Ніби всі переломи затягнулися і залишилися одні синці. Тепер навіть можу і бігти без проблем.

— Ой, точно, я зовсім забув. Мати напевно переймається та шукає мене.

— Коли буде вільний час, встигну сюди завітати.

Після цих слів хлопець одразу ж попрямував до виходу.

***

На вулиці вже давно було темно.

Бернард знову поглянув на небо.

— Ну, вперед!

Він обережно спускався з пагорба. Путь йому вказувало світло.

Він встиг побудувати найкоротший маршрут в своїй голові.

***

Не пройшло і години, як той вже наближався до свої домівки.

Біля порогу його вже чекала Меліса, сидячи на веранді.

— Де тебе носило, Бернард? Я пів міста через тебе підняла. Ми всі дуже хвилювались! — збентежено промовила Меліса. — Я  вже підняла всіх знайомих. Якщо завтра вихідний, це не означає, що треба блукати невідомо де. Тебе ж могли підчепити небезпечні звірі.

— Ти ж знаєш в наших краях нема таких. Хіба що один заблукав.