Розділ II - Абелія

За: рівнинами, долинами, полями ароматних квітів; а також непрохідними гущавинами, великими пагорбами, знаходився одне невелике містечко. Це місце, звідки витікають могутні річки, прозорі водоспади з усією швидкістю спрямовують свій потік до низу, омиваючи камені старих гір. Там, поруч з дикою природою, живуть зовсім звичайні люди.

Я відновив своє дихання, і відразу ж підскочив.

— Що?

Вранішнє світло вдарило по моїм очам з боку вікна.

— Ай, сліпить як!?

Оглянувши лице, на щастя ні одної подряпини, а тим більш перелому на собі так і не помітив.

— Що це було взагалі? І насниться ж таке… – казав хлопець в голос.

— Ну, це був лиш сон, хоча більше на реальність змахує.

(—Те місце - я бачив його вперше, але чомусь воно видається мені знайомим)

— Можливо, щось на кшталт провидіння, бо схоже.

Він одразу заправив ліжко, і відчув пряний аромат.

В іншій кімнаті вже чекала тарілка картопляного пюре та шматок запеченого м'яса. На душі стало тепліше. Але тільки но він узяв виделку в руки, як раптом на око йому припав шматочок паперу, обережно лежачий на краю столу.

Це виявилася записка, і той вирішив зазирнути всередину. Текст дослівно був такий:

«Я бачила, що ти сьогодні відчував себе жахливо, поки спав, сину. Тому я вирішила тебе не підіймати і домовилась щодо вихідного сьогодні. Ти ж і так цілими днями працюєш за двох, тримаючи сім’ю та помогаючи пану, Софрону...»

— Що правда, то правда, колись і перепочити ж треба? - перервавши, в якомусь моменті, юнак різко піднявся з-за столу і швидко підійшов до вікна, звідки виходили теплі промені полуденного світла.

Споглядаючи на саморобний циферблат на дворі з вікна свого будинку, хлопець, приблизно дізнався час, через тінь від кілу в центрі.

— Чорт, схоже, я й справді проґавив усе... - витираючи спросоння очі, казав він.

Той вирішив дочитати останню строку повідомлення:

«Так що ми з паном вирішили, що сьогодні у тебе вихідний :) Не переймайся занадто і відпочинь. Твоя Меліса»

— І що мені робити весь день тепер. Може провітритись?

У той день він так і не направився на рутинну роботу…

Закривши двері, а потім й калитку на засув, хлопець прямував по мощеній цеглою вулиці. Він минав через багато житлових будівель – виповнених загалом з вапняку цегли і дерева.

Місто Краудтаун є провінційним. Він розкинувся на забутій частині світу, був відрізаний ландшафтом від великих скупчень людей, тому вимушено працював саме на себе. Більше нагадує велике село – аніж місто, але будівлями подібними до міських. Проживає тут не більше 10 тисяч осіб, тому більшість знає одне одного. Містечко розташовується на впадині, між гірськими масивами, не дивлячись на це, по центру все ж був невеликий пагорб, по якому зараз підіймався той хлопець. Пройшовши більш половини шляху до гори - той вирішив перепочити на лаві, і не через те що втома, а задля того щоб роздивитись свою домівку з висоти.

Він бачив як малі домівки знайомих, так і великий млин по інший бік річки, що протікає в цій місцевості.

— Як же давно я не прогулювався так. Монотонна робота в полі не як не давала струсити мозок, але коли намагаюсь піддатись почуттям, завжди пригадую події трьохрічної давнини – і тільки працював цілими днями майже без вихідних з ранку до вечора.

— Ти згоден…батьку? – промовив хлопець, витираючи сльози, що непомітно з'явилися на його обличчі. Діставши з невеличкої шкіряної суми на плечі хустку, той витер лице, і продовжив путь до величезної будівлі з годинником посередині, що вже пробив дванадцяту.

Так і пройшов той день.

                                                                                     ***

Ранок наступного дня.

Хлопець сидів на яскраво-зеленій травиці, спершись на кору молодої груші, яка росте біля стежки, а навкруги поля усіяні молодими побігами пшениці, що простягались аж до гір. Він з задумливим виразом обличчя дивився на небо, намагаючись щось розгледіти.

Парубок вже більше двох років працював фермі, оскільки мати через свій вік та вади тіла не могла вже стирчати на полі довгі години, а після випадку коли та впала обезсилена в полі – той впахує за двох.

Сьогодні підліток прийшов сюди трохи раніше, щоб полежати на травичці та подивитися на небо.

(— Цікаво, що за світ був там? Ті величезні кам’яні споруди… – міркував хлопець, тримаючи в зубах стебло колоска, вертаючи його то ліворуч, то праворуч.)

(— Особливо цікавить та жіноча постать... Капець яка страшна була - роздумував підліток про себе.)

Хоча Бернард колись споглядав схожий сон, востаннє подібне йому траплялося дуже давно.

(— Може це має якийсь сенс, Чи може ні?)

Трохи пізніше його закумарило. Очі самі зачинилися, тіло повністю оперлося на стовбур дерева.

(— Навіщо лягав так пізно?) – зітхаючи, він винуватив собі під ніс.

Десь лунав шум високої трави. Але не просто вітер, а швидкі кроки, що ставали гучніше і гучніше.

— Гей, Бернарде! - пролунало здалеку.

Неочікуванно, поруч почувся знайомий голос. Парубок одразу розплющив очі, але в той же час знов зачинив.

Несподівано перед ним з'явилася таємнича постать, яка своїм силуетом перекривала промені вранішнього сонця, віддаючи довгу тінь.

— Не чекала зустріти тебе в таку рань! Але все-таки, не смій щезнути знов. - зверхнім тоном донеслося зверху до нього... – тим паче вчора ти зовсім не з'явився!

Перед ним постав силует дівчини.

Парубок без поспіху підняв свою голову, на половину розплющив очі і завмер на якийсь час, ніби побачив щось страшне.

— АААА! Що ти за таке, не підходь до мене! Через мить, піднявши голову, Бернард зрозумів що то була його уява, але було вже занадто пізно.

Відразу ж, вираз обличчя дівчини перед ним змінився на обурений, а лице насупилось.

— Ах ти малий вертихвосте! Ти зовсім забув з ким розмовляєш? Мрійний дурню! Подумай ще раз гарненько...поки я тобі не врізала!?