Розділ II - Абелія

За: рівнинами, долинами, полями ароматних квітів; а також непрохідними гущавинами, великими пагорбами, знаходився одне невелике містечко. Це місце, звідки витікають могутні річки, прозорі водоспади з усією швидкістю спрямовують свій потік до низу, омиваючи камені старих гір. Там, поруч з дикою природою, живуть зовсім звичайні люди.

Той відновив своє дихання, і відразу ж підскочив.

— Що?

Вранішнє світло вдарило по моїм очам з боку вікна.

— Ай, сліпить !

Оглянувши лице, на щастя ні одної подряпини, а тим більш перелому на собі так і не помітив.

— Що це було взагалі? І насниться ж таке… – казав хлопець в голос.

(— Ну, це був лиш сон, хоча більше на реальність змахує.)

(—Те місце - я бачив його вперше, але чомусь воно видається мені знайомим)

(— Можливо, щось на кшталт провидіння, бо схоже)

Він одразу заправив ліжко, і відчув пряний аромат.

В іншій кімнаті вже чекала тарілка картопляного пюре та шматок запеченого м'яса. На душі чомусь стало тепліше. Але тільки но він узяв виделку в руки, як раптом на око йому припав шматочок паперу, обережно лежачий на краю столу.

Це виявилася записка, і той вирішив зазирнути всередину. Текст дослівно був такий:

«Я бачила, що ти сьогодні відчував себе жахливо, поки спав, сину. Тому я вирішила тебе не підіймати і домовилась щодо вихідного сьогодні. Ти ж і так постійно працюєш за двох, тримаючи всю нашу родину та помогаючи пану, Софрону...»

(— Що правда, то правда, колись і перепочити ж треба?) - перервавши, в якомусь моменті, юнак різко піднявся з-за столу і швидко підійшов до вікна, звідки виходили теплі промені полуденного світла.

Споглядаючи на саморобний циферблат на дворі з вікна свого будинку, хлопець, приблизно дізнався час, через тінь від палиці в центру.

— Чорт, схоже, я й справді проґавив усе... – витираючи спросоння очі, казав він.

Той вирішив дочитати останню строку повідомлення:

«Ми з паном вирішили, що сьогодні у тебе вихідний :) Не переймайся занадто і відпочинь. Твоя Меліса»

(— І що мені робити весь день тепер. Може пройтись?)

У той день він так і не направився на рутинну роботу…

Закривши двері, а потім й калитку на засув, хлопець прямував по мощеній цеглою вулиці. Він минав через багато будівель виповнених загалом з вапняку цегли і дерева.

Місто Краудтаун є провінційним. Воно розкинулось на забутій частині світу, було відрізаний ландшафтом від великих скупчень людей, тому "працювало саме на себе".

Більше нагадує велике село, але будівлями подібними до міських. Проживає тут не більше 10 тисяч осіб, тому більшість знає одне одного.

Містечко розташовується на впадині, між гірськими масивами. Не дивлячись на це, по центру міської забудівлі все ж був невеликий пагорб, по якому зараз підіймався хлопець. Пройшовши більш половини шляху він вирішив перепочити на лаві, і не через втому, а задля того щоб роздивитись свою домівку з висоти.

Він бачив як малі домівки хатки, так і великий млин по інший бік річки, що протікає в цій місцевості.

(— Як же давно я не прогулювався так.)

Монотонна робота в полі не як не давала струсити мозок хлопцю, але коли піддавався почуттям, завжди пригадував події трьохрічної давнини.

— Ти згоден…батьку? – промовив хлопець, витираючи сльози, що непомітно з'явилися на його обличчі. Діставши з невеличкої шкіряної суми на плечі хустку, той витер лице, і продовжив путь до величезної будівлі з годинником посередині, що тільки пробив дванадцяту.

Так і пройшов той день.

                                                                                     ***

Наступний ранок.

Хлопець сидів на яскраво-зеленій травиці, спершись на кору молодої груші, яка росте біля стежки. Навкруги поля усіяні молодими побігами пшениці, що простягались аж до гір. Він з задумливим виразом обличчя дивився на небо, намагаючись щось розгледіти.

Парубок вже більше двох років працював фермі, оскільки мати через свій вік та вади тіла не могла довго стирчати в полі, а після випадку коли та впала обезсилена там – той впахує за двох.

Сьогодні підліток прийшов сюди трохи раніше, щоб подивитися на небо.

(— Цікаво, що за світ був там? Ті величезні кам’яні брили… – міркував хлопець, тримаючи в зубах стебло колоска, вертаючи його то ліворуч, то праворуч.)

(— Особливо цікавить та жіноча постать... Капець яка страшна була - роздумував підліток про себе.)

Хоча Бернард колись споглядав схожий сон, востаннє подібне йому траплялося дуже давно.

(— Може це мати якийсь сенс для мене, чи може ні?)

Трохи пізніше його закумарило. Очі по троху зачинялися, тіло повністю оперлося на стовбур дерева.

(— Навіщо лягав так пізно?) – зітхаючи, він винуватив собі під ніс.

Десь лунав шум високої трави. Але не просто вітер, а швидкі кроки, що ставали гучніше і гучніше з кожною секундою.

— Гей, Бернарде! – пролунало здалеку.

Неочікуванно, почувся знайомий голос. 

Несподівано перед ним з'явилася таємнича постать, яка своїм силуетом перекривала промені вранішнього сонця, віддаючи довгу тінь.

— Не чекала зустріти тебе в таку рань! Але все-таки, не смій щезати без попередження знов. – донеслося до хлопця зверху... – тим паче вчора ти зовсім не з'явився!

Перед ним постав силует дівчини.

Парубок без поспіху підняв голову, на половину розплющив очі і завмер на якийсь час, ніби побачив щось страшне перед собою.