Розділ 0 - Десь? чи колись?

У широкому залі, з щільно розставленими шафами, наповненими сувоями та книгами, центральною частиною слугував величний вітраж.

На зображенні була викарбувана фігура чоловіка в обладунках, що простягав руки до неба. З обох боків від нього розмістилось ще дві постаті. Одна з них нагадувала сором’язливу дівчину з довгими волоссям. Верхня половина її тіла виглядала звичайно, а от нижня частина схожа була на великий рожевий бутон квітки, від якого розгалужувались корінці, нагадуючи стебло. На лозах було чимало листя, але деякі з них виділялись, і кожен мав свій колір.

Інша фігура докорінно відрізнялась від першої. Її обличчя зовсім не було людським, а схоже було на морду ящірки, що виглядала потворно, висуваючи довгого язика, викликаючи більше негативні емоції, на відміну від прекрасної діви на іншому боці вітража. Дуже відзначався великий виступ на нижній половині спини потвори, схожий на зміїний хвіст, а також гострі кігті та роги по всьому тілу.

Третьою була фігура кремезного чоловіка в центрі.

Місце, куди тягла свої руки ця трійця, було схоже на сонце, із образом "обличчя матері" на ній.

Цей витвір мистецтва складався із безлічі шматків скла, що немов через призму впускали різні за відтінками пучки яскравого світла, фарбуючи всі меблі приміщення різними кольорами.

На верхній частині поверху знаходився силует чоловіка, у той час як на рівень нижче простягалися десятки книжкових полиць.

Його обличчя поглядом було звернене у фоліант, що той зацікавлено гортав. Це був звичайний хлопець в селянському вбранні. Його темно-коричневе волосся було заплетене в компактний хвіст на потилиці. Від простих ремісників, його вирізняла, хіба що, легка броня з металевими наплічниками,  покрита різними візерунками, а також меч в піхвах за спиною. І це все новеньке вбрання трималося на ременях сумнівної якості, та брудних шкіряних чоботях, що потужно контрастувало в його образі.

Він пильнував слова тієї книги і повільно бурмотів її текст собі під носом:

— "Так і розпочалась історія «людства», важкий час для розвитку відносин і непорозумінь у суспільстві, а також з іншими расами та істотами."

"Правда зародження та розвитку світу", "центральна бібліотека ельфійської держави Альфрора." - так називалась ця книга.

— Навіть зараз, пройшовши через так багато випробувань, я не можу змусити себе повірити в створення світу таким дурним чином, маячня якась! – з розчарованим виразом обличчя висловив чоловік. — Особливо порівнюючи з тим, що я бачив у Імперській столичній бібліотеці. Але повинна бути якась частина цього, все-ж-таки правдивою. Адже ці «ельфи» не могли просто взяти і розбудувати такий розвинений народ з нічого. Сподіваюся, що тут є речі корисніші більш змістовані, ніж ці міфи для дітей, — з цікавим виразом він розглядав книги на полицях, проговорюючи ці слова вголос.

— Ммм... О, а ось і непоганий варіант - той дістав ще одну книгу з полиці. —  Тут вже про розвиток техніки щось є.

— Перестань займатися цією маячнею, тьфу! - пролунала чиясь рвана мова позаду.

За десяток кроків від хлопця в арці з'явився силует, чимось схожий на людський. Через тінь в проході, чітко розглянути співрозмовника так і не вдалося. В силуеті обов'язково можна було відзначити лише кілька чітких деталей, по-перше це явно незвична форма голови, з якої до того ж стирчали деякі гострі елементи, а нижня частина тіла відрізнялася великим об’єктом що йщов зі спини, бовтався позаду ніг зі сторони в сторону. Руки нахабно виступали в боки й  перекривали простір у зігнутому положенні.

— Як тобі не нудно?! Краще займався б тренуванням, замість того щоб страждати всякою фіґнею тут! - Знову, з такою самою упертою інтонацією проявився нав'язливий низький голос загадкового співрозмовника.

 — Ні, я не хочу, після твого побиття, ще мінімум тиждень відлежуватись від гострих поранень і переломів, пробач.

              — Та облиш, це ти просто занадто слабкий. – додав співрозмовник

              — Моє тіло просто ні коли не стане таким непробивним, як у тебе. І ніякі тренування мені тут не допоможуть. – апелював хлопець.

              — Бла, бла, бла.

              — До речі, знаєш тут не так вже і нудно. У стінах цієї бібліотеки дуже багато, як і різних казок, так і розвиненої науки й техніки, небаченого рівня технологій в наших краях.

        — Му*#ло, ти - ось що мені зрозуміло! — ще більш гучним, нахабним і водночас лайливим тоном висловився співрозмовник з тіні. - Ці лісові феї можуть багато, вони розумні, і живуть майже вічність , от сволоти. Тобі не заздрісно?  Якби ще сила м'язів у них була, мені б стало заздро. Досить стояти тут, наче камінь! Подивився б в очі хоч!? Я ж з тобою говорю, ти – чого мовчиш?! .

   — Я ж не для цього сюди йшов, щоб твої волання вислуховувати, а щоб освоювати нове і знайти спосіб розв'язання нашої основної проблеми.

   — Да кого цікавлять ці проблеми. Покажи їх мені і я тих розірву ту ж мить.

   — Знову ти за своє – не все вирішується фізичною силою.

   — Гм, а моєму клані було якраз так. Якщо захочу – можу хоч все тут обернути в попіл, якщо набридне стирчати з вами. І чому ми тут чекаємо вже другий тиждень? До цього було весело – кроваві бойні, біг від десятків стріл, а зараз що ми тут забули взагалі?!

   — Щоб спланувати і підготуватися до довгої подорожі потрібно чимало часу, знаєш.

   — Да ну тебе в сраку! Якщо завтра не відправимось то я тебе власними кігтями розірву на частини. До того ж сезонна сплячка не за горами, тоді і відпочинеш.

   — Якщо забула, то на пам’ятаю тобі – у мене нема сезонних сплячок, я ж не клята амфібія! Добре, завтра вже підемо, але тоді виконай для мене одну послугу, будь ласка.

   — Тоді я вся в увазі, друже! - різко перемінився характер співрозмовника.

   — Дай побути на самоті! — нарешті повернув голову хлопець до знахабнілого співрозмовника. - Бібліотека, це місце спокою, засідань і тиші. Буду радий, якщо залишиш мене тут, хоча б на кілька хвилин.