Розділ 8. Енергія часу

У кімнаті було тихо.

Не так тихо, як у майбутньому на тій величезній площі, де люди раптом перестали рухатися разом із часом. І не так, як у лабораторії перед запуском машини.

Це була звичайна домашня тиша.

Та сама, яку вони знали багато років.

Тільки тепер у ній було щось неправильне.

Міра сиділа навпроти Стіва.

У його тілі.

А Стів сидів у її.

Вони вже перестали дивитися в дзеркала. Спочатку це здавалося необхідним, майже смішним способом переконатися, що все справді відбувається. Але тепер дзеркало більше нічого не пояснювало.

Воно тільки нагадувало, що їхні місця зайняті не тими людьми.

— Нам треба щось зробити, — сказала Міра.

Стів кивнув.

— Знаю.

На столі лежав його старий ноутбук. Той самий, який він використовував для розрахунків перед першим запуском «Енергії часу».

Тільки тепер Міра знала про нього значно більше, ніж мала б знати.

Вона знала пароль.

Знала, де він зберігав записи.

Знала, що він ніколи не видаляв старі версії своїх досліджень.

І знала ще дещо.

Якщо вони нічого не зроблять, це не залишиться просто обміном тілами.

Їхні спогади вже змішувалися.

Іноді Міра дивилася на Стіва й згадувала його дитинство.

Іноді Стів, перебуваючи в тілі доньки, раптом відчував її страхи так, ніби вони були його власними.

Вони дедалі частіше закінчували одне одного речення.

Іноді одночасно говорили одне й те саме.

А одного разу Міра прокинулася серед ночі з думкою, що їй шість років і вона чекає батька біля вікна.

Хоча насправді їй було двадцять.

— Це прогресує, — тихо сказав Стів.

Міра подивилася на нього.

— Не називай це прогресом.

Він замовк.

— Добре.

Це було перше слово, яке Стів сказав про експеримент без пояснення, без формули, без спроби знайти закономірність.

Просто:

Добре.

Міра опустила очі.

— Є спосіб повернути все назад?

Стів не відповів одразу.

Він відкрив ноутбук.

На екрані з'явилися старі записи, схеми та розрахунки. Деякі з них Міра пам'ятала, хоча ніколи не читала їх раніше.

Це лякало найбільше.

Не те, що вона була в його тілі.

А те, що частина його знань уже жила в ній.

— Є, — нарешті сказав Стів.

Міра підняла голову.

— Тоді чому ти мовчиш?

— Бо це не просто повернення.

Він повернув ноутбук до неї.

На екрані був запис, якого Міра раніше не бачила.

ВІДНОВЛЕННЯ ТЕМПОРАЛЬНОЇ ВІДПОВІДНОСТІ.

Нижче — кілька рядків розрахунків.

— Якщо ми запустимо систему ще раз, — пояснив Стів, — вона зможе повернути кожну свідомість у відповідне тіло.

— Тобто ми знову станемо собою?

— Так.

Міра видихнула.

Здавалося, відповідь мала б її порадувати.

Але цього не сталося.

— І що не так?

Стів провів пальцем по екрану.

— Є умова.

Міра відчула, як у неї похололи руки.

— Яка?

— Енергія часу не просто переносить свідомість. Вона запам'ятовує всі зв'язки між нею та іншою свідомістю.

— Я не розумію.

— Якщо ми зараз спробуємо повернутися, система повинна буде розділити те, що вже змішалося.

Міра дивилася на нього.

— І?

Стів довго не відповідав.

— Один із нас може втратити спогади про іншого.

Тиша стала ще важчою.

— Всі?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що може втратити.

— Так.

— А якщо пощастить?

Стів похитав головою.

— Ми не можемо розрахувати ймовірність.

Міра встала.

Пройшла до вікна.

За ним був звичайний вечір. Машини, будинки, світло у вікнах.

Її світ.

Їхній світ.

Той, до якого вони так хотіли повернутися.

— А якщо ми нічого не зробимо?

Стів подивився на екран.

— Тоді процес продовжиться.

— Наскільки?

— Спочатку ми просто пам'ятатимемо більше одне про одного.

Міра повернулася.

— А потім?

Стів мовчав.

— Тату.

Він підняв очі.

— Потім буде дедалі складніше сказати, де закінчується моя свідомість і починається твоя.

Міра сіла назад.

— Тобто ми станемо однією людиною?

— Не зовсім.

— Але майже?

Стів кивнув.

— Можливо.

Вони знову замовкли.

Раніше Стів у такій ситуації вже рахував би.

Шукав би формулу.

Створював би таблицю ризиків.

Обчислював би шанси.

Міра знала його достатньо добре, щоб зрозуміти: він саме так і робив би.

Але тепер він просто сидів.

Без ноутбука.

Без ручки.

Без записів.

— Ти боїшся? — запитала Міра.

Стів усміхнувся.

— Дуже.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти ніколи цього не казав.

— Бо думав, що страх заважає думати.

— А зараз?

Стів подивився на неї.

— Зараз я думаю, що страх іноді просто говорить правду.

Міра опустила очі.

Вона раптом згадала маленьку себе.

Як бігла до нього після школи.

Як засинала в машині.

Як тримала його за руку, коли боялася грози.

А потім згадала щось, чого не могла пам'ятати.

Його самого.

Молодого.

Ще до її народження.

Самотнього.

Зламаного після смерті свого батька.

Міра відчула, як по щоці стікає сльоза.

— Я вже пам'ятаю тебе таким, яким ніколи не могла тебе знати.

Стів нічого не сказав.

— І мені не страшно це пам'ятати.

Він подивився на неї.

— Мені теж.

Міра усміхнулася крізь сльози.

— Тоді, може, не треба нічого повертати?

Стів завмер.

Вона сама не очікувала, що скаже це.

— Міро…

— Я серйозно.

Він похитав головою.

— Ти розумієш, що це означає?