Розділ 7. Тато?

Міра стояла перед дзеркалом і не могла змусити себе відвести погляд.

Вона вже кілька разів заплющувала очі.

Кожного разу сподівалася, що коли відкриє їх знову, побачить себе.

Але в дзеркалі все ще був Стів.

— Міро!

Вона здригнулася.

Голос долинув із кімнати.

Її власним голосом.

— Міро, ти мене чуєш?

Міра повільно повернулася.

Двері відчинилися.

На порозі стояла вона сама.

Її обличчя.

Її волосся.

Її футболка.

Її руки.

Але дивилася на неї людина, яку вона знала все життя.

— Тату?

Стів у тілі Міри завмер.

— Так.

Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного.

Потім Міра сказала:

— Це дуже дивно.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш.

— Розумію.

— Ні, бо ти зараз виглядаєш як я.

Стів подивився на себе.

— А ти виглядаєш як я.

Міра знову повернулася до дзеркала.

— Господи.

Вона торкнулася свого обличчя.

Тобто його обличчя.

— Ми помінялися тілами.

— Схоже на те.

— Ти можеш повернути все назад?

Стів похитав головою.

— Не знаю.

— Чудово.

Вона сіла на ліжко.

Стів сів навпроти.

Вони мовчали.

Через кілька хвилин Міра сказала:

— Може, це просто ефект переходу.

— Можливо.

— Через кілька годин усе повернеться.

— Можливо.

— Ти можеш хоча б один раз сказати щось упевнено?

Стів усміхнувся.

— Ні.

Міра засміялася.

І це було дивно.

Бо її сміх прозвучав із його голосу.

Вона одразу перестала.

— Я не хочу це чути.

— Я теж.

Вони знову замовкли.

Перші кілька годин нічого не відбувалося.

Вони перевіряли все, що могли.

Пульс.

Температуру.

Реакцію зіниць.

Пам'ять.

Стів ставив Мірі запитання.

Вона відповідала.

Потім Міра питала його.

Він теж відповідав.

Здавалося, свідомість залишилася на своїх місцях.

Тільки тіла змінилися.

А потім Міра раптом подивилася на стіл.

— У мене була така сама чашка.

Стів нахмурився.

— Яка?

— Червона.

— У тебе зараз немає червоної чашки.

— Була.

Вона замовкла.

Перед очима з'явилася кухня.

Стара.

Ще до їхнього переїзду.

Міра стояла на стільці й намагалася дістати чашку з верхньої полиці.

Їй було років шість.

Стів стояв поруч.

— Не лізь так високо.

— Я сама.

— Міро.

— Я сама!

Вона посковзнулася.

Стів устиг її підхопити.

Міра різко кліпнула.

Кухня зникла.

Вона знову сиділа на ліжку.

— Я щойно це побачила.

Стів подивився на неї.

— Що?

— Тебе.

— Де?

— Коли я була маленькою.

Стів мовчав.

— Ти мене підхопив.

Він опустив погляд.

— Я пам'ятаю.

— Я теж.

— Але це не твій спогад.

Міра подивилася на нього.

— Тепер мій.

Стів не відповів.

А через кілька хвилин почалося в нього.

Він стояв біля вікна, коли раптом схопився за голову.

— Тату?

Міра підвелася.

Стів дивився в порожнечу.

— Я бачу кімнату.

— Яку?

— Маленьку.

Він заплющив очі.

— Блакитні стіни.

Міра нічого не сказала.

— Ліжко біля вікна.

— Це моя кімната.

Стів відкрив очі.

— Я знаю.

Він провів рукою по волоссю.

— Я бачу тебе.

— Яку мене?

— Маленьку.

Міра застигла.

— Ти сидиш на підлозі й малюєш.

Вона відчула дивне тепло в грудях.

— Що я малюю?

— Будинок.

— Який?

Стів усміхнувся.

— Не знаю. Він кривий.

Міра засміялася.

— Так.

Стів теж усміхнувся.

А потім його обличчя стало серйозним.

— Ти була дуже вперта.

— Я й зараз така.

— Це я бачу.

Він замовк.

— Тату?

— Що?

— Що ще ти бачиш?

Стів не відповів одразу.

— Твій перший день у школі.

Міра перестала посміхатися.

— Я боялася.

— Дуже.

— Я не пам'ятаю, що ти тоді робив.

Стів подивився на неї.

— Я стояв за воротами й чекав майже годину.

— Ти казав, що одразу пішов.

— Брехав.

Міра усміхнулася.

А потім Стів раптом відвів погляд.

— І ще дещо.

— Що?

— Твоя перша закоханість.

Міра почервоніла.

— Ні.

— Так.

— Тату!

— Я нічого не роблю.

— Ти зараз у моєму тілі!

— На жаль, це правда.

Міра закрила обличчя руками.

— Забудь.

— Не можу.

Вони обоє засміялися.

Але сміх швидко стих.

Бо тепер настала черга Міри.

Вона подивилася на батька.

І раптом побачила зовсім інше.

Не себе.

Його.

Хлопчика.

Молодого Стіва.

Він сидів на кухні разом зі своїм батьком.

На столі лежала чашка.

Та сама червона чашка.

Його батько щось говорив.

Стів був молодим.

Ще до Міри.

До її народження.

До всього, що вона знала про нього.

Міра відчула його страх.

Його бажання довести, що він чогось вартий.

Його першу велику помилку.

Потім іншу.

А потім побачила лікарняну палату.

Чоловік лежав на ліжку.

Стів стояв біля нього.

Міра не знала цього чоловіка.

Але знала, хто він.

Його батько.

Стів тримав його за руку.

— Тату...

Міра прошепотіла це його голосом.

Стів різко повернувся.

— Що ти сказала?

— Я бачила його.

Стів зблід.

— Кого?

— Твого батька.