Розділ 4. Енергія часу

Стів просидів перед екраном майже годину.

Він переглядав один і той самий запис знову й знову, зупиняв відео, повертав назад, збільшував окремі кадри й записував щось у маленький блокнот.

Міра спочатку просто сиділа поруч.

Потім їй це набридло.

— Ти знайшов щось?

Стів не відповів.

— Тату.

— Почекай.

— Ти це вже сказав хвилин двадцять тому.

Він нарешті підняв голову.

— Я думаю.

— Я помітила.

Стів подивився на екран.

На ньому все ще стояв той самий кадр із його майбутнім обличчям.

— Машина не переносить нас.

Міра нахмурилася.

— Що?

— Я неправильно думав.

— Це щось нове.

Стів проігнорував її.

Він відкрив кілька схем на сусідній панелі.

— Коли ми запускали установку, я вважав, що вона створює короткочасний просторовий розрив і переносить фізичний об'єкт з однієї точки часу в іншу.

— А насправді?

— Вона змінює часовий стан.

Міра дивилася на нього кілька секунд.

— Це звучить майже так само.

— Ні.

Стів підвівся й підійшов до великого прозорого екрана.

На ньому з'явилося зображення людини.

Потім навколо неї виникли кілька напівпрозорих силуетів.

— Уяви, що людина — це не просто тіло.

— Я й так це знаю.

— Ні. У цьому випадку важливо інше.

Стів збільшив зображення.

— У кожної людини є певний часовий стан. Тіло, пам'ять, нервова система, мозок — усе це існує в конкретній точці часу. Машина не переносить усе це фізично. Вона змушує систему існувати в іншому часовому стані.

Міра повільно кивнула.

— Тобто ми не перемістилися?

— Ми змінили свій часовий стан.

— А різниця?

Стів подивився на неї.

— Величезна.

Він показав на кілька силуетів.

— Коли ти переходиш у майбутнє, твоя свідомість все одно пам'ятає попередній стан. Але одночасно мозок починає взаємодіяти з новою часовою реальністю.

— І що з цього?

— Спочатку нічого.

Стів замовк.

— А потім починаються накладки.

Міра відчула, як у неї похололи руки.

— Які накладки?

— Спогади.

— Що з ними?

— Вони можуть змінюватися.

— Ти хочеш сказати, що я можу забути щось?

— Не зовсім.

Стів сів навпроти неї.

— Можна пам'ятати те, чого ніколи не було.

Міра засміялася.

— Це неможливо.

— Ми зараз у 2326 році.

Вона перестала сміятися.

Стів продовжив:

— Для нашого мозку час — це послідовність подій. Але якщо система більше не знаходиться в тій самій часовій точці, послідовність може порушитися.

Міра подивилася на свої руки.

— І це через те, що ми тут?

— Чим довше ми перебуваємо поза власною епохою, тим сильнішим стає ефект.

— Наскільки довго?

Стів похитав головою.

— Не знаю.

— Ти ж це розраховував.

— Я розраховував переміщення матерії.

— А не людей?

Він нічого не сказав.

Міра повільно встала.

— Тобто ти не знаєш, що зі мною буде?

— Знаю.

— Що?

— Що нам потрібно повернутися якомога швидше.

Міра хотіла щось відповісти.

Але раптом зупинилася.

Вона дивилася на стіну.

Там висіло зображення якогось старого міста.

Воно було дивно знайомим.

— Я тут була.

Стів підняв голову.

— Де?

— Тут.

Вона показала на зображення.

— Я пам'ятаю це місце.

Стів підійшов ближче.

— Міро, це фотографія міста, якого більше не існує.

— Я знаю.

— Ти ніколи його не бачила.

— Знаю.

Вона провела пальцем по склу.

— Тут був фонтан.

Стів подивився на неї.

— На фотографії його немає.

— Його прибрали.

— Звідки ти це знаєш?

Міра мовчала.

У голові раптом з'явилося ще щось.

Жінка.

Вона стояла біля того фонтану.

Тримала Міру за руку.

Міра знала, як її звати.

— Еліс.

Стів різко повернувся.

— Що?

— Її звати Еліс.

— Ти щойно була з нею.

— Ні.

Міра похитала головою.

— Не зараз.

Вона заплющила очі.

Перед нею виникло інше місце.

Той самий фонтан.

Те саме місто.

Але навколо було більше людей.

І вона була старша.

Набагато старша.

На ній був одяг, якого вона ніколи не носила.

Хтось говорив поруч.

— Міро, ти готова?

Вона різко відкрила очі.

Стів стояв перед нею.

— Що ти бачила?

Міра важко дихала.

— Не знаю.

— Спробуй згадати.

— Я не хочу.

— Міро.

— Я сказала, що не хочу!

Стів замовк.

Вона відвернулася.

Кілька секунд вони стояли мовчки.

Потім Стів тихо сказав:

— Це почалося.

Міра подивилася на нього.

— Що?

— Розшарування.

— Ти можеш це зупинити?

— Якщо знайдемо установку.

— А якщо ні?

Стів не відповів.

Міра сіла на край столу.

Їй раптом стало холодно.

— Тату.

— Що?

— Я пам'ятаю наш будинок.

— Звичайно, пам'ятаєш.

— Ні.

Вона подивилася на нього.

— Я пам'ятаю, як ми жили в ньому через десять років.

Стів завмер.

— Що ти сказала?

— Я не знаю.

Вона притиснула пальці до скронь.

— Там була інша кухня.

Стів повільно підійшов до неї.

— Міро, слухай мене.

— Там було велике вікно.

— Міро.

— І ти посадив дерево біля будинку.

Стів відступив на крок.

— Ми ніколи не садили дерево.

Міра підняла голову.

— Я знаю.

— Тоді звідки ти це пам'ятаєш?

Вона не відповіла.

Стів почав ходити кімнатою.

Тепер він уже не робив вигляд, що все під контролем.