Розділ 3. Люди, які чекали на них

Після того, як над містом зникли цифри, люди ще кілька секунд стояли нерухомо.

Міра не розуміла, чого саме вони чекають.

Ніхто не біг.
Ніхто не кричав.
Навіть ті, хто кілька хвилин тому спокійно ходив площею, тепер дивилися в один бік.

На них.

— Тату, — тихо сказала Міра.

Стів не відповів.

До них уже хтось ішов.

Жінка років сорока, у довгому темному пальті, хоча Міра не могла зрозуміти, навіщо воно потрібне в таку погоду. За нею йшли ще двоє людей.

Вони зупинилися за кілька метрів.

Жінка подивилася на Стіва.

Потім на Міру.

І на секунду завмерла.

— Ви Стів?

Стів нахмурився.

— Так.

Жінка видихнула так, ніби чекала на цю відповідь дуже давно.

— А це Міра?

Міра зробила крок назад.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Жінка не відповіла.

Вона лише подивилася на людей позаду себе.

Один із них дістав невеликий пристрій і щось перевірив на екрані.

— Час збігається, — сказав він.

Стів підійшов ближче.

— Який час?

— Ваш.

Міра подивилася на батька.

— Тату, мені це вже не подобається.

— Мені теж.

Жінка простягнула руку.

— Мене звати Еліс.

Стів не потиснув її руку.

— Ви знали, що ми прийдемо?

Еліс опустила руку.

— Так.

— Звідки?

Вона подивилася на величезне кільце, яке все ще світилося над містом.

— Ми чекали на вас.

Міра відчула, як по спині пробіг холод.

— Скільки?

Еліс мовчала.

— Скільки ви нас чекали? — повторила Міра.

— Двісті вісімдесят сім років.

Стів різко підняв голову.

— Що?

— Саме стільки часу минуло відтоді, як було створено перший запис.

Міра подивилася на батька.

— Який запис?

Еліс цього разу посміхнулася.

Але її усмішка зовсім не була веселою.

— Ходімо. Вам потрібно дещо побачити.

Вони рушили з площі.

Місто здавалося ще дивнішим зблизька. Будинки світилися м'яким світлом, на стінах рухалися зображення, яких Міра не могла розібрати, а люди навколо майже не звертали на них уваги.

Але деякі все-таки озиралися.

Дехто дивився на Стіва дуже довго.

Один чоловік навіть зупинився посеред дороги.

— Вони справді прийшли, — прошепотів він.

Міра почула.

І від цього їй стало ще тривожніше.

— Тату.

— Я чув.

— Може, нам повернутися?

Стів подивився на неї.

— У нас немає машини.

— Тоді знайдемо її.

— Саме цим і займемося.

Еліс, яка йшла попереду, озирнулася.

— Ви не знайдете її.

Стів зупинився.

— Що?

— Вона більше вам не належить.

Міра подивилася на батька.

— Що це означає?

Еліс нічого не сказала.

Вони зайшли до великої будівлі без дверей. Перед ними просто відкрився прохід, коли вони підійшли ближче.

Всередині було тихо.

На стінах стояли тисячі маленьких світлових панелей.

Міра спочатку подумала, що це просто екрани.

Потім побачила дати.

2019.

2046.

2098.

2174.

2261.

2326.

Їх було сотні.

Міра підійшла ближче.

— Що це?

— Архів часових подій, — відповіла Еліс.

Стів озирнувся.

— Хто його створив?

— Люди.

— Які люди?

Еліс подивилася на нього.

— Такі, як ви.

Вони пішли далі.

За кілька хвилин опинилися перед великими металевими дверима.

На них було написано:

ЕКСПЕРИМЕНТ №01

Стів зблід.

— Це неможливо.

— Що? — запитала Міра.

Він підійшов до дверей.

На них була дата.

17.09.2039

Міра подивилася на нього.

— Тату?

Стів мовчав.

— Ти щось знаєш?

— Ні.

Еліс торкнулася панелі.

Двері відчинилися.

Всередині була невелика кімната.

Посередині стояв стіл.

На ньому лежав старий пристрій.

Стів підійшов до нього.

— Це мій.

Міра подивилася на прилад.

— Твій?

— Я його зібрав ще до машини.

— Але він залишився в гаражі.

— Саме так.

Еліс увімкнула екран.

З'явився запис.

Спочатку на ньому були лише перешкоди.

Потім картинка стала чіткішою.

Міра побачила гараж.

Їхній гараж.

Вона впізнала стіл, старий холодильник, навіть пляму на підлозі біля стіни.

А потім у кадрі з'явився Стів.

Міра завмерла.

Він сидів перед камерою.

Виглядав трохи старшим.

Набагато старшим.

На обличчі була втома, якої вона ніколи не бачила у батька.

— Тату...

Стів дивився на екран, не кажучи ні слова.

Записаний Стів нарешті заговорив.

— Якщо ви це бачите, значить, ми вже повернулися.

Міра різко повернулася до батька.

— Що?

На екрані Стів продовжував:

— Я не знаю, скільки часу у вас залишилося. І не знаю, чи все пішло так, як мало.

Міра дивилася на нього, не кліпаючи.

— Але якщо ви знайшли цей запис, значить, часовий цикл уже запущено.

Записаний Стів нахилився ближче до камери.

— Найважливіше — не намагайтеся зупинити його.

Екран мигнув.

Потім знову показав його обличчя.

— І що б ви не побачили в майбутньому, пам'ятайте: ми самі його створили.

Запис обірвався.

У кімнаті запанувала тиша.

Міра повільно подивилася на батька.

— Це ти?

Стів не відповів.

— Тату, це ти?

Він дивився на чорний екран.

— Так.

— Але ти не записував це.

— Ні.

— Тоді хто?

Стів підняв очі.