Розділ 2. Міра відкриває очі

Міра прокинулася від тиші.
Спочатку вона не відкривала очей. Просто лежала й намагалася зрозуміти, чому навколо так тихо.
У гаражі ніколи не було тихо.
Навіть уночі там щось гуділо, клацало, працював старий холодильник у кутку, а за стіною час від часу проїжджали машини. Зараз же не було нічого.
Ні звуку.
Ні запаху металу.
Ні запаху мастила.
Міра повільно вдихнула.
Повітря було іншим.
Чистішим.
Вона розплющила очі.
Перша секунда нічого їй не сказала.
Друга — теж.
А на третій вона різко сіла.
— Тату?
Її голос прозвучав дивно глухо.
Вона озирнулася.
Стів лежав за кілька метрів від неї.
— Тату!
Міра підбігла до нього й присіла поруч.
— Тату, прокидайся.
Він не рухався.
— Стів!
Міра схопила його за плече й потрясла.
— Та прокидайся ж!
Він різко вдихнув і відкрив очі.
Кілька секунд просто дивився на неї.
— Ми...
— Так.
— Де...
— Не знаю.
Стів повільно сів.
Міра подивилася навколо.
І тоді зрозуміла.
Вони більше не були в гаражі.
Вони стояли посеред величезної площі.
Над ними здіймалося небо, якого вона ніколи не бачила.
Воно було темно-синім, майже фіолетовим, а між хмарами світилися тонкі смуги світла. Не блискавки. Щось інше.
Попереду височіли будівлі.
Дуже високі.
Настільки, що Міра не могла побачити їхніх верхівок.
Деякі були зроблені зі скла, деякі світилися зсередини, а одна будівля ліворуч повільно змінювала форму прямо перед її очима.
— Тату...
Стів нічого не відповідав.
Він дивився вперед.
Міра простежила за його поглядом.
У повітрі над містом рухалися машини.
Але вони не їхали.
Вони летіли.
Безшумно.
Одна з них пройшла просто між двома будинками, а потім різко піднялася вгору й зникла серед хмар.
Міра відкрила рот.
— Це...
— Так.
— Ми...
— Так.
— Це майбутнє?
Стів повільно підвівся.
— Схоже на те.
Міра подивилася на нього.
— «Схоже»?
— Я не хочу робити поспішних висновків.
— Тату, я щойно побачила літаючу машину.
— Можливо, це не машина.
Вона кілька секунд мовчала.
— Ти зараз серйозно?
Стів усміхнувся.
— Ні.
Міра видихнула й засміялася.
Їй було страшно.
Дуже.
Але сміх чомусь допоміг.
Вона підняла голову.
Десь далеко над містом світилася величезна конструкція, схожа на кільце.
Навколо неї оберталися тонкі світлові лінії.
— Це що?
Стів подивився туди.
Його обличчя змінилося.
— Не знаю.
— Ти ж усе це придумав.
— Я придумав спосіб потрапити сюди. Не саме сюди.
Міра опустила погляд.
На її руці все ще був годинник.
Він зупинився.
Стрілки стояли на тій самій секунді, коли вони зникли з гаража.
— Тату.
— Що?
Вона показала йому годинник.
— Мій час зупинився.
Стів узяв її руку.
Подивився на циферблат.
Потім дістав свій годинник.
Він теж стояв.
— Це нормально?
— Ні.
— Чудово.
Стів дістав із кишені маленький прилад.
Натиснув кнопку.
Екран засвітився.
На ньому з'явилися цифри.
Міра нахилилася ближче.
17.09.2326
Вона кілька секунд просто дивилася.
Потім тихо сказала:
— Ми справді це зробили.
Стів не відповів.
Він дивився на дату.
Триста років.
Десь там, у їхньому часі, залишився їхній будинок.
Їхній гараж.
Її кімната.
Люди, яких вони знали.
Усе те, що ще хвилину тому було звичайним і нікуди не поспішало.
А тепер від них це відділяло триста років.
— Ми зможемо повернутися?
Стів подивився на неї.
Цього разу він не відповів одразу.
І Міра зрозуміла, що саме цієї відповіді він боявся найбільше.
— Зможемо, — нарешті сказав він.
Вона кивнула.
— Добре.
Стів озирнувся.
— Треба знайти нашу установку.
Міра подивилася назад.
Там, де вони мали з'явитися разом із машиною, нічого не було.
Лише гладка поверхня площі.
— Тату?
Він підійшов до місця, де щойно стояла конструкція.
Провів рукою по повітрю.
Нічого.
— Вона зникла.
— Як?
Стів опустив руку.
На його обличчі вперше з'явився справжній страх.
— Не знаю.
Міра подивилася на місто.
Десь далеко пролунав звук.
Схожий на дзвін.
Усі люди на площі одночасно зупинилися.
Ніхто не говорив.
Ніхто не рухався.
А потім над містом загорілися величезні цифри.
23:00
Міра подивилася на батька.
— Що це?
Стів мовчав.
Цифри змінилися.
ЗАВЕРШЕННЯ ЧАСОВОГО ЦИКЛУ.
І в ту саму мить усі годинники навколо них почали працювати.
Крім двох.
Міри.
І Стіва.