Розділ 1. Експеримент, якого не мало бути

— Ти точно думаєш, що це спрацює?
Міра стояла у дверях гаража й дивилася на батька. Вона вже хвилин десять намагалася зрозуміти, що саме він зібрав посеред приміщення, але що довше дивилася, то менше була впевнена, що це взагалі можна назвати машиною.
У центрі стояла кругла металева конструкція приблизно два метри заввишки. Навколо неї тягнулися кабелі, деякі були акуратно закріплені вздовж стін, а деякі просто лежали на підлозі. На панелі блимали маленькі зелені індикатори, хоча Міра не бачила жодної причини довіряти цим лампочкам.
Стів сидів навпочіпки біля відкритої нижньої панелі й щось затягував ключем.
— Ні, — відповів він.
Міра підняла брови.
— Ні?
— Я не думаю, що це спрацює.
— А навіщо тоді ти це зібрав?
Стів закрутив останній болт і витер руки об стару тканину, яка висіла в нього на поясі.
— Бо хочу перевірити.
— Тату, ти зібрав машину, яка виглядає так, ніби може або відкрити портал у майбутнє, або підірвати гараж.
— Це дві дуже різні речі.
— Не для мене.
Стів усміхнувся.
Міра знала цю усмішку. Так він усміхався, коли вже щось вирішив і тепер будь-які аргументи лише трохи затримували неминуче.
Вона зайшла всередину й обережно обійшла конструкцію.
— І що це?
— Енергія часу.
— Це назва?
— Робоча.
— А нормальна назва є?
— Поки що ні.
Міра торкнулася пальцем металевого кільця, але одразу забрала руку.
— Воно тепле.
— Не торкайся.
— Сам сказав, що можна дивитися.
— Дивитися — можна. Торкатися — ні.
— Як завжди.
Стів нічого не відповів.
За воротами гаража вже темніло. Вони жили на околиці міста, де ввечері ставало напрочуд тихо. Десь далеко проїжджали машини, у сусідньому будинку гавкав собака, а над дахами повільно з'являлися перші зорі.
Міра подивилася на них крізь відчинені ворота.
— Ти хочеш потрапити в майбутнє?
Стів завмер.
— Хто тобі сказав?
— Ніхто. Я не дурна.
Він повільно підвівся.
— Я хочу перевірити, чи можливо змінити часовий стан матерії.
— Це дуже довгий спосіб сказати «потрапити в майбутнє».
— Не зовсім.
— Наскільки не зовсім?
Стів подивився на машину.
— Я не хочу просто побачити майбутнє.
— А що ти хочеш?
Він помовчав.
— Побувати там.
Міра кілька секунд мовчала.
— Ти серйозно?
— Так.
— І як ти збираєшся повернутися?
Стів не відповів одразу.
Саме це змусило Міру насторожитися.
— Тату.
— Я розрахував зворотний імпульс.
— Це не відповідь.
— Міро…
— Ти не знаєш, чи повернешся.
— Знаю.
— Ти щойно подумав перед відповіддю.
Стів усміхнувся вже не так упевнено.
— Я знаю достатньо.
Міра сіла на старий дерев'яний стіл біля стіни.
— І на скільки ти хочеш полетіти?
— Не знаю.
— Сто років?
— Можливо.
— Триста?
Стів глянув на неї.
— Чому саме триста?
— Не знаю. Просто число.
Він нічого не сказав.
І цього разу Міра вже не посміхнулася.
— Тату.
— Що?
— Ти саме триста років і розраховував?
Стів відвів погляд.
Міра видихнула.
— Боже.
Він підійшов до панелі й увімкнув живлення.
Гараж наповнився тихим гулом.
Спочатку нічого не сталося. Потім по металевому кільцю пробігла тонка смуга світла. Вона зробила повне коло, зникла й з'явилася знову.
— Це просто тест, — сказав Стів.
— Ти завжди кажеш «просто тест» перед тим, як відбувається щось небезпечне.
— Цього разу все буде інакше.
— Чому?
Стів подивився на неї.
— Бо цього разу я не сам.
Міра насупилася.
— У сенсі?
Він не відповів.
Лише простягнув їй руку.
— Ставай сюди.
— Ні.
— Міро.
— Ні.
— Я не запущу систему без тебе.
Вона подивилася на нього з таким виразом, ніби хотіла сказати одразу десять речей, але зрештою лише похитала головою.
— Ти жахливий батько.
— Знаю.
— І якщо ми помремо, я тебе вб'ю.
— Логічно.
Вона підійшла.
Стів узяв її за руку.
У ту саму секунду світло навколо них змінилося.
Гул став сильнішим.
Інша стрілка на панелі почала рухатися назад.
— Тату…
Стів подивився на цифри.
Вони швидко змінювалися.
Міра не встигла навіть вдихнути.
Металеве кільце спалахнуло білим світлом.
А потім у гаражі стало тихо.
Настільки тихо, що кілька секунд ніхто не розумів, що саме сталося.
Стів усе ще тримав Міру за руку.
Але гаража вже не було.
Перед ними простягалося місто, якого не існувало.
Високі будівлі світилися просто в повітрі. Над вулицями безшумно рухалися транспортні платформи. Десь далеко піднімалася в небо величезна конструкція, схожа на дерево зі скла.
Міра повільно відкрила рот.
— Тату…
Стів дивився вперед.
І вперше за багато років не знав, що сказати.
Бо на екрані машини, який усе ще працював позаду них, світилася дата.
17 вересня 2326 року.
Вони не просто перемістилися в часі.
Вони помилилися майже на триста років.
А десь далеко, у місті, яке ще не знало їхніх імен, уже починалася історія про двох людей, які одного дня з'явилися з минулого.