Амбіції. Розділ 29.

— Та ну, чому відразу до інфаркту? — Сашко м’яко посміхнувся, заглядаючи батькові в очі. — Ти пам’ятаєш, як саме тобі вдалося отримати креслення тієї лазерної гвинтівки?
​Анатолій насупився. Його густі брови майже зійшлися на переніссі. Він кілька секунд мовчав, прокручуючи в голові події минулого, а потім знизав плечима:
— Не бачу в цьому взагалі нічого дивного чи містичного. Розробка свого часу виявилася неперспективною, проект закрили і відправили припадати пилом на полицю. Звідти вона до мене й потрапила — через людей, які були зовсім не проти трошки підзаробити на залежалому таємному архіві.
​Сашко знову посміхнувся, але тепер у його посмішці з'явилися нотки серйозного тріумфу.
— Ми з Еммою і Хоуп детально вивчили ці матеріали і дійшли однозначного висновку: креслення та супутні розрахунки навмисно «підкрутили». Зробили це так філігранно, що виявити аномалію звичайними методами неможливо. Це під силу тільки такому ж потужному штучному інтелекту, як Хоуп. А тепер згадай сервоприводи... Технологія — просто космос, але виготовлена за таким принципом, щоб ніхто не зміг розгадати основних технологічних процесів. Без розуміння бази повторити оригінал нереально.
​Анатолій Петрович повільно підняв погляд на сина. В його очах зблиснув здогад, який змусив старого вовка підібратися.
— Ти хочеш сказати...
​— Ага, — Сашко не дав батькові договорити й ствердно кивнув. — Це витівки якогось іншого, надзвичайно потужного ШІ. Він точно не поступається Хоуп, а можливо, у чомусь навіть перевершує її. І, на нашу думку, цей цифровий розум зараз планомірно готує підґрунтя, щоб остаточно вирватися з-під контролю Комітету. Головне його завдання на даному етапі — забезпечити собі абсолютну автономність і захист.
​Хлопець підійшов ближче до батька, загинаючи пальці:
— Простеж логічний ланцюжок. Квантовий ноутбук Емми. Квантове ядро Хоуп. Сервоприводи нового покоління. Енерголітні генератори, які без щосекундного ритмічного регулювання резонансу штучним інтелектом є просто купою дорогого металобрухту. І тепер — лазерна зброя. Якщо скласти цей пазл докупи, стає очевидно: таємничому ШІ залишився всього один крок до повної свободи.
​— Мати рідна, батько троюрідний... — Анатолій Петрович ошелешено застиг, його щелепа ледь помітно відвисла. — Це вже дійсно... навіть не смішно. Якщо подивитися на ситуацію під таким кутом, то де гарантія, що це єдині технології, які різними тіньовими каналами покинули секретні бази Комітету? З такими картами на руках конкуренція за енерголіт на Марсі обіцяє бути просто комічною.
​— Саме для цього я і хочу влаштувати велику пресконференцію, — твердо відчеканив Сашко. — Якщо багатьом іншим корпораціям теж вдалося дістати якісь унікальні технології, які могли б знадобитися нам, ми повинні діяти першими. Продемонструвавши свої карти, ми зацікавимо їх у співпраці та створенні альянсу. Заодно покажемо зуби — нехай усі бачать, що ми здатні захистити себе від тиску Комітету. Уряд побачить, що приватні гіганти об’єднуються, і буде змушений зменшити свої апетити. Якщо ми зможемо залучити бодай тридцять відсотків світових корпорацій, цього буде цілком достатньо, щоб протидіяти Комітету відкрито й на рівних.
​Дослухавши монолог сина, Анатолій глибоко, шумно видихнув. Він похмуро подивився на мерехтливі голографічні проектори, які продовжували транслювати запеклі «зоряні війни» на пустельному полігоні «Астро», а потім перевів на Сашка теплий, сповнений глибокої батьківської поваги погляд.
​— У свої двадцять років... ти переплюнув усе, чого твій татко добивався протягом усього свого життя, — тихо, з легкою хрипотою в голосі промовив старий. — Твоя впевненість, стратегічне мислення, життєрадісність, сміливість, інженерний розум... А в поєднанні з бойовими навичками, які я в тебе вбивав з дитинства, ти став дійсно достойним, небезпечним гравцем на світовій арені. За той час, що лишився до відльоту космобази, ви точно встигнете залізобетонно закріпити свої позиції в світовій ієрархії. Еххх...
​Чоловік раптово замовк на пів слові. Його погляд став туманним, і він поспіхом відвернувся, ховаючи емоції, так і не наважившись закінчити думку.
​— Можеш сказати це вголос, тату, — тихо озвався син, зробивши крок назустріч. — Я теж часто про це думаю. Мама пишалася б мною.
​Ці слова подіяли на Анатолія як розряд дефібрилятора. Він вмить випростався, наче скинув із плечей десяток років, і голосно, на весь бункер, вигукнув:
— Ну нарешті! Нарешті ти прийшов до тями й заговорив як чоловік! Єва не просто пишалася б тобою — вона б уже щоденно пиляла мізки вам із Еммою, випрошуючи онуків!
​Сашко знітився. На його щоках виступив ледь помітний рум’янець, він ніяково посміхнувся і швидко відвів погляд від батька, бурмочучи під ніс:
— Ну що ти, блін, собі навигадував, тату... Зараз явно не найкращий час про таке говорити. Може... колись потім...
​— Ах ти ж засранець малий! Що, присоромив тебе старий?! Ахахаха! — Бункер здригнувся від розкотистого, щирого батьківського реготу.
​Захопившись емоційною суперечкою, чоловіки зовсім забули, що в залі вони не одні. Раптом по їхніх спинах пробіг відчутний холодок. Сашко й Анатолій синхронно, мов за командою, замовкли і перелякано обернулися.
​На них дивилися Емма та Хоуп. На обличчі дівчини блукала крива, трохи розгублена посмішка.
Співрозмовники миттєво втратили весь свій грізний вигляд і почали навперебій, затинаючись, виправдовуватися:
— Кицюнь, ти тільки нічого такого не подумай... — випалив Сашко.
— Еммочка, не сердись на старого дурня за його довгий язик, — підхопив Анатолій, винувато розводячи руками.
​— Все в порядку, — дівчина ніяково поправила пасмо волосся, ховаючи почервонілі щоки. — Просто... трохи незручно було підслуховувати ваші суто чоловічі розмови.
​Чоловіки переглянулися, одночасно видали тихий подих полегшення і, щоб загладити ніякову паузу, швидко повернулися до голографічного столу, беручись за детальне обговорення планів майбутньої запеклої боротьби.