Сповідь. Розділ 26.

Ніч повністю владарювала в тунелях. Підземна лабораторія функціонувала під мовчазним, але пильним контролем Хоуп, чиї системні процеси не знали втоми. Перші експериментальні зразки лазерної зброї вже перебували на фінальній стадії збирання. Енерголіт, очищений від ворожих маячків, зайняв своє місце в генераторах перших роботів, а на конвеєрах уже без зупину штампувалася нова партія гуманоїдів, призначених для роботи від ємних акумуляторних батарей. Процес було поставлено на потік.
​У найвіддаленішому і найвідірванішому від робочої метушні кутку печери розташовувалася скромна кімната відпочинку. Але спокійну нічну тишу раптово розірвали звуки чистого відчаю та жагучого болю. Сон Емми перервав хрипкий, повний невимовного страждання крик сплячого Сашка:
​— Мамо!!! Ні!!! Мама!.. А-а-а-а... Мамочко!
​Дівчина миттєво зорієнтувалася і, не гаючи ні секунди, почала обережно, але наполегливо трясти хлопця за плече, намагаючись вирвати його з лап нічного жаху:
​— Сашунь, прокидайся! Саша! Коханий, прокинься, ну ж бо!
​— Агх... ххх... кх... — Сашко різко сіпнувся, широко розплющивши очі, й судомно ковтнув ротом повітря. — Це ти, Еммо?.. А? Це був лише сон?.. О Боже... знову цей кошмар...
​Хлопець важко дихав, його футболка була мокрою від холодного поту, а серце скажено калатало в грудях.
​— Слухай, киць, — невпевнено й тихо мовила дівчина, сідаючи поруч на краєчок ліжка. — Я раніше ніколи про це не питала, але зараз мені вже зовсім не до сміху... Що це за жах такий, який сниться тобі ледь не щоночі? Я ж бачу, як ти мучишся. Поділишся зі мною?
​— Я розкажу... якщо ти справді хочеш знати, — глухо озвався Сашко, вдивляючись у темряву кімнати. Настала важка пауза. — Це не зовсім сон. Це, скоріше... мій настійливий спогад. Пам'ятаєш, я колись при татові згадував, що це я винен у смерті мами?
​— Ну так, пам'ятаю, — Емма затамувала подих. — Але мені тоді було якось ніяково розпитувати про деталі.
​— Ця історія безпосередньо стосується тієї самої аварії, в якій я втратив ногу...
​— Саш, давай конкретніше, бо я зовсім нічого не розумію.
​— Коли мені було чотирнадцять, моя мама потрапила в лікарню, — почав Сашко, і його голос помітно затремтів. — У неї було хворе серце. Лікарі наполягали на заміні серцевого клапана на штучний. Її госпіталізували, щоб підготувати до планової операції. Все мало пройти ідеально. Хворобу виявили на ранній стадії, імунна система у мами була міцною. Ніщо, чуєш, ніщо не передвіщало лиха... Але в цьому світі існую я.
​Хлопець важко, судомно зітхнув. На його очі миттєво накотилися сльози. Він схопився обома руками за голову і тихо, надривно застогнав від невимовного душевного болю. В цю мить йому здавалося, ніби хтось грубими руками заживо розірвав йому грудну клітку, дістав звідти серце і щосекунди відрізає від нього по маленькому шматочку тупим, щербатим ножем, одночасно стискаючи горло до німоти. Сльози покотилися рікою, і він, уже ридаючи як беззахисна мала дитина, продовжив:
​— Я... я просто нікчема. Її не можна було хвилювати, розумієш?! А я думав тільки про себе! Батькові гроші та вседозволеність затуманили мені мізки. У свої нещасні чотирнадцять років я потайки вкрав із гаража одну з його машин. І прихопив пляшку віскі... Мені хотілося здаватися дорослим, крутим перед однолітками... Яка ж я огидна істота!
​Сашко говорив навзрид, задихаючись від плачу. Емма сиділа в німому шоці, заціпенівши від почутого — вона ніколи в житті не бачила цього зазвичай самовпевненого іронічного генія настільки слабким, зламаним і розчавленим.
​— Я випив половину тієї пляшки і влаштував п'яні перегони нічним містом, — захлинаючись слізьми, каявся хлопець. — Звісно, не впорався з керуванням на швидкості. Машину викинуло на зустрічну смугу, і я на повному ходу влетів під вантажівку, яка, на моє щастя, просто стояла на світлофорі... Удар лоб в лоб. Від страшної деформації кузова двигун буквально вдавлювало всередину салону. Мою праву ногу цим залізом розірвало на шмаття прямо там, на водійському сидінні. Потім були рятувальники з гідравлічними ножицями, швидка... Я чудом вижив. Мене, повністю залитого кров'ю, на шаленій швидкості везли на каталці по лікарняному коридору прямо в операційну... Чому?! Ну чому?! Чому саме в цей проклятий момент вона вирішила вийти зі своєї палати і прогулятися коридором?! Чому-у-у-у-у?!
​Плач хлопця перейшов у глухий, здавлений крик. Сашко зсунувся на ліжку, зігнувшись у дугу і затиснувши голову руками, наче намагався фізично сховатися від цього спогаду.
​— Як вона кричала... Як вона плакала... Я навіть у напівпритомному стані, на межі больового шоку, на все життя запам'ятав цей її крик. І її серце... Це я. Це я вбив її! Воно просто розірвалося від горя прямо там, на місці. Вона побачила свого закривавленого сина без ноги і її серце не витримало... Це я винен у всьому. Це все через мене одного!..
​Тепер уже сльози ринули і з очей Емми. Вона розплакалася разом із ним, судомно хлипаючи:
​— То це... це була твоя мама?! Я не вірю... Боже, Саш... Це тоді тебе везли на тій каталці? Я ж... я ж саме тоді стояла в самому кінці того лікарняного коридору. Я лиш мигцем побачила покриту кров'ю каталку і... її...
​Дівчина потягнулася, щоб міцно обняти хлопця і притиснути до себе, але Сашко раптово, наче від уколу струмом, зірвався з ліжка. Він швидко підійшов до глухої стіни печери, зі всієї сили зчепив кулаки, заскрипів зубами і впервся лобом у холодний камінь. Минуло якихось три секунди — і його плач різко, неприродно стих. Він глибоко вдихнув.
​— Пробач, Еммо... Для чоловіка недопустимо отак розпускати нюні й плакати, наче дівчисько. Обіцяю тобі — ти більше ніколи в житті не побачиш моїх сліз. Ніколи!
​Дівчина тихо підвелася з ліжка, підійшла до нього впритул і ніжно обняла його зі спини — з одного боку його гріла її жива рука, а з іншого до тіла притискався прохолодний металевий протез, який у цю хвилину дарував більше підтримки, ніж будь-що інше у світі.
​— Пробач мені, Саш... — прошепотіла вона, притулившись щокою до його лопатки. — Я навіть уявити не могла, що тобі аж настільки болить всередині. Якби я тільки знала раніше, я б ні за що не розпитувала...
​Не давши їй договорити, Сашко різко розвернувся у її обіймах і м'яко перервав:
​— Перестань... Ти тут абсолютно ні до чого і ні в чому не винна. Навіть навпаки. Якби тоді в лікарні не з'явилася ти, я б ні за що не вибрався з тієї чорної депресії. Я... я тоді серйозно подумував про суїцид. Ти взагалі пам'ятаєш, як саме ми вперше заговорили?
​— Ага... Пам'ятаю, — Емма сумно посміхнулася. — Я стояла біля навстіж відчиненого вікна в коридорі, а ти якраз виходив на милицях із палати. Восьмий поверх... Це був восьмий поверх. А знаєш, Саш... ти тоді насправді теж мене врятував. Бо я в той момент теж збиралася зробити крок у це вікно.
​Хлопець ошелешено, затамувавши подих, поглянув в очі коханій. У його голові з блискавичною швидкістю прокрутилися уривки інформації, але він вирішив промовчати. Сашко чудово знав реальну історію Емми — свого часу Олексій зумів розкопати про її минуле абсолютно все. Не бажаючи, щоб дівчина знову занурювалася у свої особисті нічні кошмари і ятрила старі рани, він миттєво взяв себе в руки. Сашко лагідно взяв її за руку і повів за собою на імпровізовану нічну прогулянку лабораторією, щоб змінити обстановку і заспокоїти їхні думки.
​— Знаєш що, Еммо? — раптово бадьорим, рішучим тоном промовив хлопець, коли вони проходили повз працюючі термінали. — Мабуть, з нас досить сидіти в цій норі й ховатися від усього світу. До наших марсіанських пригод залишилося всього якихось півтора року. І я думаю, що нам пора, нарешті, вийти в люди і як слід навести тут шороху. Як гадаєш?
​— Ти про що взагалі, Саш? — здивовано підкинула брови дівчина.
​— Я хочу офіційно представити Хоуп усьому світу! — на його обличчі знову з'явилася та сама знайома, азартна усмішка. — Покажемо кілька наших нових роботів Комітету в прямому ефірі та влаштуємо грандіозну світову пресконференцію. Потріпаємо Комітету нерви перед вильотом? Ой, відчуваю, буде весело!..