Антагоніст? Розділ 11.

Приблизно через пів години після від’їзду гостя до лабораторії нарешті повернулася Емма. Вона виглядала втомленою, але в її очах світилося дивне полегшення. В руках вона тримала дві коробки з піцою, аромат якої миттєво заповнив стерильне приміщення.
​— Привіт, — вона поставила піцу на край робочого столу. — Ти не повіриш, як важко було вибратися з міста. Там всюди патрулі Комітету, перевіряють кожен другий фургон. Що з твоїм обличчям? Ти наче привида побачив.
​Сашко не рушив з місця. Його погляд був прикутий до невеликого вентиляційного отвору над головним сервером.
​— Олексій був тут, — коротко кинув він. — Привіз «бандерольку» і сервоприводи.
​Емма миттєво напружилася.
— І як він відреагував на генератор? Він зрозумів, що ми стабілізували поля енерголіту?
​Сашко нарешті подивився на неї. Його очі були холодними й зосередженими.
— Ніяк, Еммо. Абсолютно ніяк. Він навіть не глянув у той бік. Він поводився так, ніби цей генератор стоїть тут уже вічність.
​Емма завмерла з відкритими коробками піци. Вона була занадто розумною, щоб не зрозуміти, куди він клонить.
— Ти хочеш сказати, що він знав... Але як? Ми жодного разу не надсилали звіти про енергоблок через зовнішню мережу. Тільки внутрішня лінія корабля, яку контролюємо ми.
​Сашко підійшов до неї впритул і прошепотів, майже не рухаючи губами:
— Еммо, згадай, хто готував цей корабель до нашого прибуття. Хто займався оздобленням кают, монтажем панелей, прокладкою кабелів ще пів року тому, коли ми тільки підписували контракт?
​Дівчина зблідла. Вона повільно опустила погляд на коробку з піцою, потім на стіни лабораторії, які раніше здавалися їй надійним захистом.
— Олексій. Логістичний відділ «Астро» під його прямим керівництвом.
​Сашко кивнув.
— Він знав про Хоуп не тому, що я про неї розповів. Він знав, бо він нас слухає. Весь цей час. Кожне твоє слово про код, кожну мою істерику через невдалі тести генератора... Він був тут із нами.
​Емма відчула, як її починає нудити. Відчуття повної оголеності було нестерпним.
— Хоуп! — різко покликала вона. — Проведи глибоке сканування всіх внутрішніх порожнин корпусу. Шукай пасивні передавачі, що працюють на нестандартних частотах.
​— Олександре, Еммо, — голос ШІ звучав спокійно. — Я вже проводила стандартне сканування, проте сторонніх пристроїв не виявлено.
​— Стандартне сканування шукає активні сигнали, Хоуп! — Сашко підхопив ідею Емми. — Шукай напівпровідникові структури, які живляться за рахунок індукції від моїх власних силових кабелів. Шукай те, що було вмонтовано в саму структуру перегородок.
​Настала тиша. На головному моніторі поповзли смуги інтенсивного аналізу. Нарешті на голографічній карті лабораторії з’явилися червоні цятки. Їх було вісім.
​— Виявлено мікропристрої пасивного типу, — повідомила Хоуп. — Технологія «Стелс-Кристал». Вони живляться від електромагнітного поля генератора. Ці пристрої були встановлені понад сім місяців тому.
​Сашко безсило опустився на стілець.
— Сім місяців... Він знав усе.
​Сашко різко підвів голову.
— Стривай. Якщо він нас чує прямо зараз, то він знає, що ми його викрили.
​— Не обов’язково, — Емма почала швидко вводити команди. — Хоуп, створи білу шумову зону навколо цих точок. Імітуй звичайний фон роботи лабораторії. Нехай вони думають, що ми просто їмо піцу. Зроби імітацію мого та Сашкового голосів.
​— Прийнято, Еммо. Генерація аудіофейку запущена. Для зовнішнього спостерігача ви зараз обговорюєте смак піци.
​Дівчина сіла навпроти Сашка і взяла шматок піци, але не змогла відкусити.
— Ми в пастці, Саш. Твій батько... невже він теж у цьому бере участь?
​Сашко похитав головою.
— Ні. Батько — мрійник. Він хоче Марс. А Олексій... Олексій хоче владу. Він встановив ці жучки ще до того, як я взагалі вирішив взяти цей корабель.
​— Що ми будемо робити? — Емма вперше виглядала по-справжньому наляканою. — Ми не можемо просто їх зняти. Він зрозуміє.
​Сашко подивився на контейнер із інопланетним скелетом.
— Ми не будемо їх знімати. Ми будемо їх використовувати. Хоуп навчиться згодовувати Олексію ту інформацію, яку ми хочемо. А паралельно ми створимо «сліпу зону». Прямо навколо цього контейнера.
Сашко вказав на місце де стояв контейнер з металоскелетом
​Він простягнув руку і накрив долоню Емми своєю.
— Він думає, що ми його маріонетки. Він думає, що ми — діти, які граються в науку.
​Емма ледь помітно всміхнулася. Страх у її очах поступався місцем гніву.
— Знаєш, Саш... а піца справді смачна. Навіть якщо її «їсть» мій цифровий клон для вух Олексія.
​Сашко кивнув, дивлячись на екран з картою жучків-шпигунів.
— Їж, Еммо. Нам знадобляться сили. Наступні чотири роки ми будемо грати в найскладнішу гру у своєму житті. Ми будемо перебудовувати корабель у нього під носом, і при цьому він не побачить головного — нашої свободи.