Новий крок. Розділ 5.

Чудовий ранок. Світло-блакитне небо затягнуло дрібними білими хмаринками. Ема стояла біля свого під'їзду в улюбленій розтягнутій толстовці, темно-зелених спортивних штанах і сліпучо білих кросівках. За плечима – невеликий спортивний рюкзак, а в руці – портфель із сяючим новеньким квантоноутом. З-під капюшона  виглядала красива, довга русява коса, що звисала майже до пояса, а лівий рукав толстовки був звичним рухом заправлений усередину. В очах дівчини палала нетерплячка – сьогодні вона нарешті переїжджала до Сашкової корабельної лабораторії, щоб дати старт створенню найкрутішого штучного інтелекту в історії людства.
– Тааааак… заготовочка на місці, тепер тільки залити її на носії корабля і 

прокачати до нестями! – від передчуття Ема ледь помітно пританцьовувала, повністю відключившись від реальності.
– О, це ти так мене зустрічаєш танцем? Глибоко вражений твоєю хореографією. Може, затанцюємо щось більш… інтимне? – пролунав знайомий голос.
– Ей, одноногий вискочко! Не заривайся! Не хотілося б починати цей прекрасний день з твоїх дерев'яних підкатів, – відрізала Ема, але її очі спалахнули ще яскравіше, коли вона побачила Сашка. Вона миттєво підбігла до розкішного авто, з якого саме виходив Сашко та його водій, і з неприхованим інтересом почала роздивлятися височенного кремезного чолов’ягу, що привіз її роботодавця.
– Ого! Який велетень! Більше 
скидається на спецназівця, ніж на шофера.
Сашко кивнув водієві зі стриманою повагою.
– Віталіку, будь ласка, піднімися до Еминої квартири за її речами.
– Та вже все забрано! Все зі мною! – махнула Ема рюкзаком. – Зубна щітка, паста, спіднє, запасний одяг і шкарпетки – тут. А в портфелі дрімає твій дорогий подаруночок і мій не менш дорогий гаманець з мобільним. Їжу не брала, так що тепер годувати мене всякими халявними смаколиками – твій прямий обов’язок, як роботодавця!
Хлопець з водієм перезирнулися і з посмішками попрямували до багажника.
– Ти як завжди… непередбачувана. А як же твоє обладнання з квартири? І взагалі, як ти плануєш тут 
облаштуватися з таким мінімумом речей?
– Ой, Сань, ну ти й зануда! Я їду в лабораторію мультибагатого генія! Ти мені там усе й купиш! А то я вже сто років не оновлювала свій гардероб… усе йшло на залізо, плати й драконівські комунальні платежі. Так що, аля-улю, готуй свою бездонну кишеню!
– Ти точно не богиня? Я закохуюсь у тебе все більше й більше! Ми з тобою точно колись…
– І не мрій, пане Франкенштейн! Моє серце і душа належать коду! Так що ковтни холодної водички – і гайда творити магію!
Вони всі вмостилися в авто. Перехрестя, світлофор, ще одне… Ема впивалася поглядом у вікно з таким нетерпінням, ніби маленька дівчинка 
чекає на ранок Святого Миколая. Усмішка не сходила з її обличчя всю дорогу. Аж раптом, після сорока хвилин міської метушні, за останніми багатоповерхівками нарешті з’явився він – корабель її роботодавця. Увесь цей час Сашко уважно спостерігав за Емою, і здавалося, щиро розділяв її захват, лише зрідка відповідаючи на її по-дитячому наївні запитання.
– Ну що, пані колего по майбутніх звершеннях! Вітаю вас у нашому спільному проєкті, назву якому вигадаємо потім, бо зараз не до того. Отже, негайно вмикайте свій надпотужний мозок – і гайда оглядати нашу міжпланетну бляшанку!
– Оце він? Я думала, він буде значно більший. Схоже на якийсь іграшковий літачок.
– Ох, моя люба… порівняно з космобазою це навіть не літачок, а так – блоха на нігті в космічного гіганта. Якщо дозволиш, я тобі все поясню…
– Не дозволяю! Бо…
– Не перебивай свого щедрого роботодавця! І будь хорошою дівчинкою хоч п’ять хвилин! Отже, усі роботи з будівництва космобази ведуться безпосередньо в космосі! Ти собі уявляєш старт міста на мільйон душ прямо з Землі? Це як запустити в космос цілу країну! Тому вчені, до яких тепер належу і я, розробили технологічний процес і саму базу так, щоб заселяти її можна було поступово, розбудовуючи в космосі й підселяючи людей з потрібними знаннями та навичками. Збудований кораблик прилітає до вже готових модулів, стикується, і тільки після цього люди можуть спокійно переміщатися по ній. Ну, по збудованих і перевірених частинах. А ще, як ти знаєш, Земля не стоїть на місці, а крутиться навколо Сонця, що ускладнює будівництво стаціонарної бази. А маленькі кораблі, збудовані на Землі, своїми двигунами утримують космобазу на потрібній траєкторії, як плануючі штучні супутники, тільки більші…
– Ой, ну досить вже лекцію читати! Запускай мене всередину! Скільки можна чекати? Ти геть знахабнів чи що?
Хлопець з загадковою посмішкою витягнув руку з кишені – на зап’ясті у нього висів портативний комп’ютер у вигляді стильного браслета. Після кількох швидких маніпуляцій пальцями вхід до корабля відкрився, і Ема, не стримуючи нетерпіння, кинулася всередину назустріч своїй заповітній мрії!
Шлюз із м’яким шипінням розійшовся в сторони, і Емма зробила перший обережний крок у черево корабля. Сашко застиг у дверному отворі, схрестивши руки на грудях. На його обличчі грала та сама зухвала усмішка, яка зазвичай змушувала опонентів у корпорації стискати зуби від люті.
​— Ласкаво просимо до нового дому, Еммо, — Сашко широким жестом запросив її всередину.
​Дівчина озирнулася. Корабель зустрів її непривітним блиском голого металу, сплетінням кабелів, що звисали зі стелі, та стерильним запахом мастила й озону. Тут не було ні затишку, ні меблів — лише величезний сталевий скелет майбутньої легенди.
​— І це все? — Емма підняла брову, крокуючи порожнім коридором, де кожне її слово відбивалося гулкою луною. — Я чекала на щось... більш обжите. А тут навіть сісти ніде.
​Сашко засміявся, і цей звук розірвав тишу мертвого корабля.
— Це чистий аркуш, Еммо. Мій батько дав нам оболонку і найкращі двигуни в системі, але всередині ми зробимо те, про що так давно мріяли.
​Він підійшов до центральної перегородки й постукав носком черевика по масивній металевій плиті в підлозі.
— Під нами — генератор штучної гравітації. Поки ми тут, на космодромі, ми відчуваємо лише земне тяжіння. Ми не можемо його випробувати на повну — прилад просто конфліктуватиме з планетарним полем, Але як тільки ми опинимося в порожнечі, він автоматично активується і буде регулювати силу тяжіння на борту по мірі віддалення або приближення до однієї з планет і підганятиме її до комфортного нам рівня.
​Сашко підійшов ближче до неї, його очі горіли вогнем творця.
— Гравітація дає нам свободу, якої не було  в космонавтів минулого. Ми не будемо спати в капсулах. Ми поставимо тут справжні ліжка. Ми облаштуємо кают-компанію з дубовим столом, за яким будемо вечеряти, як люди, а не як піддослідні щури. Ми збудуємо тут дім, Еммо. І ти — та людина, яка напише для цього дому «душу».
​— Ти про інтелект корабля? — тихо запитала вона, дивлячись на порожній роз’єм для головного сервера.
​— Саме так. Система, яка стежитиме за кожним вольтом, за кожним вдихом. Але це пізніше. Зараз — це просто сталева коробка. І я хочу, щоб ми облаштували її під себе.
​Емма провела пальцями по шорсткому металу стіни. Вона вже бачила, де встановить термінали й де буде її робоче місце.
— Дубовий стіл у космосі... Ти божевільний, Саш.
​— Можливо, — зухвало відповів він. — Але ми будемо одними з  божевільних, хто питиме гарячу каву, дивлячись у ілюмінатор на космічний пейзаж сонячної системи.