Неприємна зустріч. Розділ 4.

Вискочивши на вулицю, Сашко в піднесеному настрої прямував до машини. Перебираючи в голові найкращі миті, проведені сьогодні з коханою, він задоволено бурмотів щось собі під ніс. Аж раптом позаду пролунав різкий чоловічий голос:
— Ееей, одноногий! Куди так поспішаєш? І що ти забув біля під’їзду Емми?
​— Пробачте, ми знайомі? — перепитав хлопець, здивовано розглядаючи темношкірого юнака, чиї риси обличчя чітко виділялися навіть у сутінках.
​— Я однокласник Емми. Ми разом виросли в дитбудинку. І я не дозволю якомусь одноногому мажорчику ошиватися біля неї!
​Хлопець явно шукав бійки, але в цей момент у розмову втрутився водій-охоронець, який чекав Сашка біля автівки.
— Пробачте, Анатолійовичу, все нормально? — хрипкий голос та кремезна статура Віталіка змусили незнайомця миттєво напружитися.
​— Так, Віталіку, все добре, — відповів Сашко і знову перевів погляд на опонента. — Пробачте, а вас так у дитбудинку вчили з людьми розмовляти чи ви самі по собі не вирізняєтеся інтелектом для нормального спілкування?
​— Слідкуй за язиком, а то інакше…
— Інакше що? Нападеш на інваліда з протезом? Немає що відповісти, то вирішив застосувати силу?
​— Анатолійовичу, не провокуйте його, поїхали краще додому, — тихо мовив охоронець. — Вже пізно, ваш батько буде хвилюватися.
​— Зачекай хвилинку! Хочу побачити, як цей ідіот спробує заткнути мене силою. Не втручайся, будь ласка. Гей, горило нерозумна, давай! Змусь мене замовкнути!
​— Ах ти ж засранець! Я тобі й другу ногу зламаю, щоб ти сюди більше не прийшов!
​Від люті темношкірого хлопця аж пересмикнуло. З криком «Заткнись, придурку!» він кинувся на Сашка, намагаючись поцілити кулаком в обличчя. Проте юнак хвацько ухилився, міцно перехопив чужу руку і, наче професійний боєць, перекинув нападника через ліве плече прямо на асфальт. Глухий удар об землю, здавалося, було чути навіть у під’їзді Емми.
​— То ти лівша?! Буду знати на майбутнє. Ще раз нападеш — точно щось собі зламаєш. Бач, як важко на землю падаєш!
​Сашко задоволено кивнув водієві, і вони, сівши в машину, не поспішаючи покинули двір. Переможений хлопець зі стогоном підвівся з землі, процідивши крізь зуби:
— Я тобі це ще пригадаю, інваліде недороблений… Пожалкуєш ти про це… Ой пожалкуєш…
​Тим часом у машині Віталік захоплено вихваляв молодого господаря:
— Ух, як ви його! Отак — хо-о-о-ба! І все! Перемога! А він же кілограмів на п’ятдесят важчий за вас! От не очікував такого побачити!
​Юнак дивився крізь вікно на вечірнє місто і спокійно відповів:
— Навіть із протезом він мені не суперник. Батько в молодості був бійцем спецпідрозділу швидкого реагування. Я до аварії частенько «потерпав» у нього на тренуваннях — він муштрував мене з дитинства. У цього невдахи не було жодного шансу. Треба буде ще потренуватися з батьком… Варто вивчити всі недоліки протеза і навчитися ефективно захищатися навіть без нього.