Частина 13

Перед вечерею нас повели в передпокій. Там стояв довгий стіл під стіною, на ньому  миски з теплою водою, глечики, шматки мила з лужним запахом і складені полотнища, чисті до різі в очах. Слуги рухалися тихо, вивірено, без зайвих поглядів, наче й самі були частиною цього замку.

Кожному налили по черзі. Я витер руки полотном, і тканина здалася майже розкішною порівняно з усім, що було до цього. Поряд стояв старший слуга з маленькою срібною сільницею, і я спершу не зрозумів, для чого вона тут. Потім дійшло. Сіль на столі й чисті руки перед їжею були якимось знаком гостинності.

Нас завели в малий зал. Там було досить тепло. Камін працював тихо, хтось досить вміло його розпалив. На стінах висіли темні тканини з гербом де Ладанко. Під стелею сушилися пучки трав, і легкий запах полину змішувався з запахом воску свічок.

За столом був лише Вілард де Ладанко. Перед ним стояла таріль, і на ній лежав хліб, шматок сиру, миска з чимось солоним, а також келих вина. Він не торкався їжі. Сидів прямо, обличчя тримав спокійним, але в очах відображалися роздуми.

Ми зайшли, зупинилися біля порога, привіталися і вклонилися, як одному з Ладанків, а не члену команди. Вілард кивнув і жестом запросив ближче, показав місця.

– Сідайте ліворуч від місця, де буде батько, – сказав тихо Вілард. – Я теж там. Дан, ти після мене. Яре, ти далі. Лексе, поруч із Яром. Рарку, закриваєш.

Ми сіли, але навіть не думали тягнутися до їжі. Тут без господаря дому не прийнято починати вечерю. Вілард дочекався, поки слуги відійдуть на кілька кроків, і швидко перелічив, хто буде за столом.

– Батько, барон Бенард, і мати, леді Елоїза. Старший брат Ренард із дружиною, леді Елеонор. Сильван зараз із караваном, буде тільки його дружина, леді Мередіт. Тадей на службі. Стефан у храмі. Гійом буде. Луцій теж, – він на мить затнувся і додав, дивлячись прямо на Рарка Тиня: – Гійом любить поговорити. І слова в нього гострі, але він не дурень. За його жартами завжди є ще щось.

Рарк хмикнув стримано й опустив погляд на таріль, наче саме там була найбільша мудрість цього вечора. Командир сидів, намагаючись не робити зайвих рухів, і наш лікар теж виглядав досить зібраним.

Із-за дверей долинали кроки, навіть більше — відлуння ходи. Слуги вишиковувалися біля стін, і навіть вогонь у каміні ще більше притих, наче замок на мить затримав подих. Ніби зараз зайде не барон, а мій власний екзамен по виживанню.

Двері відчинилися, і вперед вийшов старший слуга, той самий, що тримав сіль. Він зупинився на порозі, вклонився залу, вклонився столу і промовив голосом спокійним, відточеним, і було видно, що то частина ритуалу.

– Його милість, барон Бенард де Ладанко.

Першим зайшов барон Бенард де Ладанко. Він ішов прямо, без метушні, і в його поставі був камінь. Високий, кремезний, з широкими плечима й руками людини, яка не боїться ні бруду, ні зброї. Волосся темне, з сивиною на скронях, обличчя різко окреслене, з важкими бровами й прямим носом, погляд важкий і спокійний, який наче повільно все сканує.

– Її милість, леді Елоїза де Ладанко.

Струнка, молодо виглядає, зібрана, ніби навіть тканина на сукні вигинається так, як потрібно при ході. Волосся темне, підібране, риси м’які, але очі уважні.

– Пан Ренард де Ладанко, спадкоємець дому. Пані Елеонор де Ладанко, з дому де Ґронвель.

Ренард мав рівну поставу, рухи економні, все в ньому говорило про силу, але трохи більш показну, ніж у батька. Міцний, широкогрудий, з твердою лінією плечей і шиєю людини, що звикла носити вагу обладунку. Волосся темне, підстрижене коротко, щелепа важка, на підборідді коротка борода, а очі трохи надмінні. Дружина ж виглядає як людина, в якої навіть прикраси не для краси, а як знак статусу і домовленостей. Світле, майже русяве, волосся, тонкі губи, погляд спокійний, і вона мала вигляд більш розсудливої людини, ніж чоловік. Хоч виглядала, на мій смак, не надто вродливою. Скоріше, цей шлюб був більш політичний. Ренард ішов без поспіху, як і Елеонор, витримано, з тим спокоєм, що було зрозуміло: вона тут не менш значима особа.

– Леді Мередіт де Ладанко, дружина пана Сильвана де Ладанко.

От вона була досить вродливою. Схоже, четвертий син мав змогу сам обрати собі дружину. В неї були зелені очі, трохи пухкі губи, невеликий рум’янець на щоках. Вона зайшла, і в її тілі відображалася легка ніяковість, можливо, зіграла роль відсутність чоловіка.

– Пан Гійом де Ладанко. Пан Луцій де Ладанко.

Середнього зросту, міцний, сухорлявий, з жилавими руками й рухами, що видають треноване тіло. Волосся темне, спадало на лоб, очі темні, блискучі, усмішка нерівна, з ледь помітною хижою складкою.

Луцій худіший за братів, трохи блідий, з тоншими плечима та вузькою грудною кліткою. Волосся темно-русяве, обличчя м’яке, під очима легка тінь від утоми, і він був трохи сутулий.

Ми всі підвелися разом і вклонилися. Барон Бенард кивнув коротко, сів на чолі столу. Родина розмістилася по праву руку від нього. Ми лишилися по ліву, як Вілард попередив. Сіли вже після барона.

Старший слуга зробив крок уперед, знову вклонився, цього разу баронові, і лише тоді, як належить, промовив представлення гостей.

– Його милість, пан Вілард де Ладанко, сьомий син дому, повернувся з рубежу й просить прийняти тих, хто йшов з ним. Дан Грим, старший рубіжник і провідник загону. Яр Скибна, цілитель. Лекс Горішник, молодший рубіжник. Рарк Тинь, найманий рубіжник.

Барон оглянув нас уважно і сказав спокійним голосом:

– Раді бачити супутників мого сина. Будьте моїми гостями, дорога не годує. Пригощайтеся.

Слуги почали доносити страви, одна за одною, швидко, але без біганини, виставляючи на стіл м’ясо, хліб, юшку, печені корені, рибу в солі, глечики з водою і вином.

І лише після дозволу ми взялися за їжу, пам’ятаючи, кожен по-своєму, що цей стіл зараз не для ситості, а радше пройти оглядини.

Барон Бенард де Ладанко взяв келих не одразу. Спершу поклав долоню на стіл, наче звіряючи відчуттям дерево під пальцями, а тоді вже ковтнув вина малим ковтком, без насолоди: було видно, що він не смакує. Його очі тим часом не стояли на місці. Він дивився не в лоб, а трохи нижче: на руки, на поставу, на те, як люди беруть хліб і як тримають ножа. Я зловив себе на думці, що він і без дару вміє читати й відчувати людей.