Частина 12

Тракт у баронстві Твер пильнували так, ніби то покої барона. Колія була втоптана, узбіччя підчищене, кущі підрізані, щоб ніхто не мав де сховати злий намір. На пагорбах темніли вартові стовпи з дощаними щитами, а з полів тягнуло вогкою землею й молодою травою. Місцями з ріллі стирчали огризки торішніх стебел, наче земля ще пам’ятала минулий врожай. Над тим усім стояло небо, високе й світле, таке, що від нього думки стають яснішими, а подих легшим.

Ми йшли караваном трактом через баронство Твер, тримаючи шлях до Ладанко. Дорога вперше за довгий час дала простір не тільки очам, а й голові. Патрулі траплялися весь день, ніби їх випускали з-за пагорбів порціями. Піші, по двоє, по троє, в пилюці, з короткими списами й легкими плащами. Кінні, по чотири, зі щитами на сідлах, і коні в них ступали з такою впевненістю, ніби цей тракт їхня домівка. Вони зупинялися, гляділи на печаті караванного старшого, перекидалися кількома словами і рушали далі, лишаючи по собі відчуття, що за цією землею нагляд.

Із пагорбів час від часу відкривалися краєвиди, від яких у мене всередині щось стискалося й відпускало. Далекі ліси стояли темною стіною, а поміж ними виднілися плями диму, хутори або сторожові кухні, де варили юшку для дозору. На одному вигині дороги з’явилася річечка, вузька, але жива, з зеленими берегами й темною водою посередині. Сонце торкалося її, і вода на мить виглядала так, ніби в ній сховано мідь.

Безпека розв’язувала язики так, як ніщо інше. Люди говорили голосніше, сміялися частіше, жували сухарі. Хтось ділився плітками про Твер, хтось сперечався про ціну на шкури, а хтось просто співав собі під ніс, маючи гарний настрій.

Наш віз ішов ближче до середини, там, де пил уже не бив у лице так зухвало, але й розслаблятися не хотілося. Попереду час від часу маячили спини дозору, ззаду тягнулися інші вози, і їхній скрип зливався в один довгий, терплячий звук, як у великої дороги, що знає свою роботу.

Дан лежав на настеленому візнику рядні, притулившись спиною до борта. Пов’язка на кисті й передпліччі трималася міцно, але кожна яма нагадувала про себе, і тоді він стискав зуби так, що на скроні виступала тонка жила, хоч і Яр зробив усе для того, щоб Дан відчував себе краще. Він не дрімав. Його погляд ковзав по узбіччю, по людях, по тінях під деревами, навіть лежачи у возі, контролював ситуацію. Коли караван зупинявся, Дан не злазив, лише коли треба було по нужді. Яр заборонив зайве навантажуватись. Сказав, що якщо буде слухатись його, то навіть зусиль Яра вистачить, щоб покращувати ситуацію з рукою.

Вілард їхав поруч із Даном і час від часу його погляд чіплявся за далекі ліси, наче він намагався вгадати, де там починається край його дому, де навіть повітря рідніше.

На одному привалі біля струмка повз нас пройшов загін місцевих, дружинники чи ополчення, одразу не розбереш. На жердинах висіли свіжі шкури, на двох підводах лежали туші звірів. Кров уже згустилася темними плямами, над нею клубочився солодкуватий запах, і мухи крутилися, намагаючись взяти своє. Один з чоловіків ніс на плечі голову якоїсь тварі з довгими зубами, схоже, не хотів полишати свій трофей.

Вілард глянув туди й скривився, мов від гіркого.

– Сюди пішло, – сказав він.

– Що пішло? – спитав я.

– Все-таки міграція була, – відповів Віл. – Звірі з Проклятих пішли на баронство Твер цього разу. Тому добре, що назад ми йшли іншою дорогою.

Яр присвиснув.

– Тепер ясно, чого тут дозорів більше, ніж ворон на смітнику.

Один з ополченців, проходячи повз, підняв руку й показав два пальці, удачі. Рукав у нього був заляпаний, а пальці заляпані жиром, який не відмивається одразу.

– Барон не проти? – спитав я.

Віл хмикнув.

– Барон Твера тільки радий. Здобич здають йому, це закон, але кожен, хто виходив і повернувся з трофеєм, без нагороди не лишається. Для людей це заробіток, для дружини робота, для барона порядок на землі й повні комори. Ніхто не бурчить.

Дан глянув у бік загону, ніби зважував картину, і сказав просто:

– Тому й тихо на тракті. Вони не тільки звіра ганяють, вони ще й стежать, щоб тут ніхто дурного не замислив.

Ми рушили далі. Колеса скрипіли, воли дихали важко, і в їхньому теплому подиху було щось заспокійливе, просте, земне. Над дорогою летіли птахи, чорні й різкі, а сонце, весняне, вже вміло гріти, не обпалюючи, і від цього підіймався настрій. У Проклятих землях сама земля часто була як чужа, ти ніби йшов по ній, але не мав права довіряти жодному сантиметру. Тут дорога була дорогою, і хоч схожою на якусь із землі. Після Проклятих земель це вже як розкіш.

Десь по обіді ми обганяли ще один мисливський загін. Один юнак ішов поряд з підводою і розповідав так голосно, що слухали навіть ті, для кого те не звучало. У нього в голосі дзвеніли нотки, що бувають в людей одразу після страху, коли ти вже вцілів, але ще не встиг зрозуміти, що це могло не статися. Він описував, як звір вискочив із чагарника, як хтось ледь не впав під копита, як кров була гаряча. Йому треба було, щоб хтось підтвердив, що він зробив щось важливе, що він не просто махав руками і зброєю.

Рарк дивився на хлопця й усміхався криво.

– Перший вихід, – буркнув він. – Ще вірить, що Прокляті землі просто дикі території.

Я давно хотів спитати. Просто раніше було не на часі.

– А що тут кажуть про Прокляті? – запитав я. – Звідки воно взялося?

Віл повернув голову так, ніби я торкнувся чогось із його книжкової пам’яті.

– Легенд вистачає, – сказав він. – Хочеш послухати?

– Хочу. Мені цікаво, як тут думають.

Яр озвався ззаду:

– Віле, тільки почни, і він тебе потім не відчепиться. Спершу киває, а тоді заганяє в кут питаннями.

– Я ставлю нормальні питання, – сказав я.

– Авжеж, – з дуже серйозним обличчям відповів Яр. – Нормальні. Іноді щось наче ти якийсь учитель, а іноді наче дитина.