Частина 11

Коли ми під’їхали до застави, про нас уже знали. Хтось із тих вершників, яких ми зустріли на тракті, повідомив, що йдуть рубіжники з Проклятих земель, з пораненими та з возом. Овідій же мав тут свої справи, перекинувся словом зі старшим, щось коротко обговорив так, ніби це в них буденна зустріч. Він навіть не ліз у наші розмови, тільки кивнув нам, наче сказав: далі самі, і розвернув конячку назад. Застава була невелика: четверо вартових, низька хатинка з грубою глиняною трубою й вузькими віконцями, та ще будка збоку, більше як укриття від звірів і дощу, ніж від людей. Поперек дороги лежала колода на ланцюгу. Поряд валялася купа кінського гною, вже притоптана колесами, і від неї тягнуло кислим. У кутку чорніла яма, куди зливали помиї, і над нею кружляли мухи, як окремий вартовий загін.

Старший із вартових підійшов без метушні і нахабності, видно, вже знав, що серед нас є панство. Поглядом пройшовся по Дану, по Вілу на возі, по наших торбах, і видно було, що він уже вирішив: йому не потрібно знати зайвого, якщо ми не зробимо так, щоб стало потрібно.

– За проїзд одна срібна з усіх, – сказав він, наче зачитав стандартну ціну, і в голосі не чулося торгу.

А потім поглядом зупинився на мішках. Погляд у нього був такий, що я майже почув, як мішки самі зізнаються в контрабанді.

Дан мовчки дав срібну, а потім додав ще зверху, як плату за тишу й швидкість. Я на той момент вивчив місцеву арифметику: одна срібна – це тридцять мідних, а одна золота – десять срібних. Прості речі для оточуючих, які повинні бути такими ж і в моїй голові.

Чим далі ми виходили в обжиті місця, тим більше я знайомився з побутом і правилами. Вони проявлялися в різних дрібницях: хто перший говорить, хто має право дивитися прямо в очі, а хто мусить дивитися вбік, щоб не нарватися на зайвий інтерес. Тут було і право сильного, і право шляхетного, і це треба було вміти зчитувати в манерах, у тому, як люди мовчали, коли треба було мовчати, в одязі, в нахабності. Нам навіть не довелося заходити в найближче село і знову наймати віз, після застави Дан тільки кивнув у бік тракту.

По тракту нас наздогнав обоз, і Дан домовився приєднатися за невелику плату. Це був не караван із купцями та охороною, а швидше спільний обоз: кілька сіл об’єдналися, щоб разом довезти на продаж харчі та вироби з глини. Возів було з десяток: бочки з квашеним, мішки з зерном, в’язки цибулі, ткані мішечки з сушеним, а під полотнищами – глечики й миски, загорнуті в солому, щоб не побилися на ямах. Люди трималися купи з розуміння, що так дешевше й безпечніше: один віз міг стати здобиччю, десять – уже клопіт навіть для якоїсь банди грабіжників. Нам це теж було вигідно: поранені могли їхати, а в обозі з’явилися троє додаткових людей зі зброєю, і селяни одразу стали дивитися на тракт спокійніше. Дан говорив з їхнім старшим, я намагався ловити кожне слово, мені все було цікаво. Куди їдуть, що везуть, хотілося знати, чим живуть і що пріоритетне, які ціни, і який рівень цивілізації. В обозі не тільки коні тягнули вози, але й якісь бики. На бичачих рогах були намотані мотузки, щоб їх можна було втримати, якщо злякаються. Ми влилися в їхній повільний, скрипучий, але живий ритм.

…Чим далі ми сунулися на схід, тим більше тракт ставав схожим на справжню дорогу. У баронстві Ренваль його тримали в руках: узбіччя підсипані, колії є, але без таких провалів, де віз сідає черевом. Десь навіть стояли дерев’яні стовпчики з насічками, щоб знати, скільки до найближчої переправи чи корчми. Я ловив себе на тому, що очі постійно шукають дрібні ознаки порядку та цивілізації. Бо, по суті, я вперше більш-менш починаю знайомитися і на власні очі бачити тутешнє життя.

Селяни в обозі були частково розслаблені. Їхні голоси звучали досить сміливо. І зброї я помічав більше, ніж здавалося спершу: сокири в кожного другого, кілька щитів лежали плазом у підводах, під полотнищами визирали луки, а біля одного воза стирчав спис, прив’язаний так, щоб можна було зняти одним рухом. Вони від цього не ставали воїнами, проте і не були просто здобиччю. Я глянув на наше добро: два списи, меч, сокира Рарка. Для тракту і обозу селян – досить переконливо. Для Проклятих земель – навіть смішно. Мої очі дивились навкруги, вивчали, а мозок аналізував.

Раз ми навіть зустріли роз’їзд. Троє вершників, без прапорів, у простих кольорах баронства, з плащами, що бачили більше дощів, ніж прання. Проте в одного був знак на плечі, щось на зразок вепра. Вони з’явилися тихо, з-за легкого підйому, і обоз одразу стих. Люди на возах не метушилися, трішки з’їхали в сторону і не витріщалися. Тільки руки в декого самі лягали на держаки сокир.

Дан навіть не поворухнувся. Ми їхали в обозі, і в його голові вершники вже були тими, хто поспілкується з представниками з різних сіл. Проїжджаючи повз нас, один із вершників кинув погляд на Віла, на пов’язки, на Данову руку на перев’язі. Потім на мене. Я навмисне опустив очі, як робили місцеві, на всяк випадок, щоб не вирізнятись. Швидко вчуся. І як би я не любив на землі підлаштовуватись під інших, тут це було моментом виживання на даному етапі. Гордість не зупиняє спис.

Коли їхні копита затихли, люди в обозі наче видихнули разом. Після цього розмови повернулися, тільки обережніші. Ближче до нас вони тримали лице. Серед своїх жартували простіше, грубіше, іноді з хохотом.

Мене цікавили різні дрібниці. Взуття, наприклад. У багатьох не було чобіт, як у рубіжників. Були черевики зі шкіри, низькі, з ремінцями, і під ними обмотки, які вони поправляли частіше, ніж я моргав. Один дід сів просто на край воза і спокійно перемотав ногу, витягнувши з торби чисту тканину. Я подивився на його пальці: потріскані, чорні від землі. Але рухи точні.

І ще сонце. Тут воно керувало всім. До заходу треба встигнути: знайти місце, поставити вози, напоїти худобу, вогонь, їжа, перевірка коліс, перевірка ременів. Після заходу дорога ставала порожня. Ніхто не казав комендантська година, ніхто не пояснював. Вони просто робили так, наче вміли читати думки одне одного.