Частина 10

Крисолюди притихли після попередньої хвилі, але то була не тиша для миру. Вони побачили, що здобич теж може відповісти. І збирали сили.

Ми мовчки перезирнулися, і кожен без слів розумів, що якщо дати їм час, вони підтягнуть ще хвостатих і просто візьмуть нас в облогу. Криниця в них є, їжа теж. А в нас кілька списів, шишка на голові, донжон без дверей і з протягами, та ще й спуск зі стіни, який може бути гіршим рішенням, ніж бій. Словом, фортеця в нас така, що якби ворог не прийшов, його б затягнуло протягом.

– Якщо чекати, стане гірше, – Дан говорив тихо, але це була не тиша страху, а тиша контролю. У таких людей голос стає нижчим не від спокою, а щоб не допустити хаосу.

Рарк зціпив зуби й провів поглядом по входу, ніби вже бачив там натовп.

– Зробимо швидку вилазку. Поки їх не стало забагато і в них не скінчилися метальні дротики, – коротко кинув він.

Я відчув, як у грудях піднімається знайоме: а може, не треба, яке завжди приходить тоді, коли вже точно треба. У такі моменти мозок любить малювати різні розв’язки, одну за одною. Ковтнув слину. У мене в горлі було сухо від напруги, і я вже знав, що зараз буде той момент, коли ноги переставляються, а голова тільки встигає реагувати.

Дан подивився на нас із Вілом.

– Ви підете зверху. По внутрішній стіні на дах казарм. Вона найближча до донжона. Зі стіни на неї можна перекинутись. Злізете у двір, як тільки ми почнемо. Я даю вам сто ударів серця. Не більше. Ви заходите їм у бік. Треба максимально завдати шкоди, поки їх менше.

Яр стояв збоку, торкався шишки на лобі й морщився. Віл подивився на мене так, ніби хотів щось сказати, але лише зітхнув. І взяв мотузку на всяк випадок. Очі в нього були зібрані та сповнені готовності.

– А ви? – спитав я.

– Ми вийдемо і заберемо увагу на себе, – відповів Дан. – Сто ударів, і ви вже маєте бути внизу. Не забаріться.

Я кивнув. Сто ударів серця звучить смішно, поки не відчуєш, як серце саме починає рахувати. Воно ніби гупало гучніше спеціально, щоб я не забув, що час є. Коли тобі дають чіткий ліміт, тривога стає керованою. Час – це не цифра. Це намордник для паніки.

– Готові? – Дан оглянув нас усіх.

Яр ковтнув, але кивнув. На обличчі в нього була та напруга, а в ногах ворушився первісний страх. Рарк мовчав, але його зловісна посмішка говорила за нього.

– Пішли, – сказав Дан.

Ми з Вілом ковзнули до проходу на внутрішню стіну. Я ще раз глянув на осередок у кишені, на мить спробував зачепитися за його тепло, як за цвях у стіні. Сподівався, що допоможе тримати розум яснішим.

Під ногами було достатньо пилу. Попіл у щілинах. Замок ніби досі тримав у собі запах пожежі.

Десять. Дванадцять. П’ятнадцять.

Ми лягли ближче до краю даху й заглянули вниз.

Двадцять п’ять. Двадцять шість.

Казарми були справді найближчі. Дах був старий, дерев’яний, місцями провалений, але тримався. Ми перебралися по камінній перемичці, яка колись служила просто переходом для варти, і опинилися на даху. Дерево під ногами тихо скрипнуло, але витримало.

– Тихо, – прошепотів Віл.

– Наче це можливо, – прошепотів я.

Він криво всміхнувся, але очі в нього були напружені, здавалося, навіть трішки випучені.

Серце билося швидко, і кожен удар звучав у вухах, як крок ворога.

Ми сповзали з даху, обережно, як коти, хоча я котом ніколи не був. Максимум, кіт на ковзанах. І то без ковзанів. Дерево під долонями було шорстке, старе, і в ньому була пилюка.

Унизу, у дворі, крисолюди ворушилися. Вони не стояли купою. Вони були дуже злі. Але дротиків і справді не видно було. У декого на плечі висів порожній ремінь.

Вісімдесят.

Десь унизу різко пролунало: деревина скрипнула, голос Дана коротко щось скомандував. Крисолюди відвернулися.

Дев’яносто п’ять.

– Пішли, – прошепотів я.

Ми зістрибнули.

Земля під ногами була тверда, витоптана. Я відчув, як мене на мить хитнуло, але ноги втримали. Віл приземлився м’якше, хоча я точно знав: він так само боїться, як і я. Просто у нього страх іде в руки, а в мене в голову.

Ми вдарили з тилу.

Першого я ткнув списом у бік, під ребра, намагаючись не думати, що людина двадцять першого століття робить це усвідомлено. Десь мій учитель історії зараз би сказав: Оце я розумію – занурення в епоху. Він пискнув і впав, наче його вимкнули. Мозок підсовує жарти, коли реальність надто кривава. Це не смішно – це захист. Інакше доведеться визнати просту річ: я щойно вбив істоту, і мені треба з цим жити. Другого Віл рубонув мечем по гомілці, той завалився і заверещав так, що в мене потягнуло живіт.

Крисолюди обернулися різко. І на секунду я побачив у їхніх очах не злість, а здивування. Як у щурів, коли їм перекривають єдину нору.

– Назад! – крикнув хтось їхній.

Але пізно. Дан з Рарком і Яром якраз вийшли зі свого боку. І ми справді взяли їх з двох сторін. Усе завертілось, і ми за перші удари скоротили їхню кількість. Вони встигли згрупуватися по колу, їм не було куди відступати, і вони стали відчайдушнішими та агресивнішими.

Кілька миттєвостей було відчуття, що ми майже перемагаємо.

Це небезпечне відчуття. Воно, як солодощі, може спровокувати зробити зайвий крок. А зайвий крок може перетворитись на смерть.

Я встиг дати собі уявного ляпаса, щоб раніше, ніж потрібно, не радіти.

І тут новий шум.

Звук, який означав підмогу для них.

Вони втекли у двір, як вода. Ще хвостаті. Більше, ніж я хотів бачити. І в ту секунду наш майже успіх тріснув, як тонкий лід.

– У донжон! – крикнув Дан.

Ми хотіли, але нас уже тиснули до казарм. Крисолюди не були повними дурнями. Вони не бігли хаотично. Вони забігли так, щоб перекрити нам лінію відступу. І раптом виявилось, що від входу в донжон нас відділяє не відстань, а живий паркан зі списів і зубів.

Віл був поруч. Я відчував його плече, його рух: поки ти відчуваєш товариша поруч, то сил більше. Ми добили тих, хто був поруч, і на нас уже накинулися ті, що зі свіжими силами. Я відволікся на тих, хто зайшов збоку. І саме тоді Вілу прилетіло.