Частина 9

Я, людина з іншого світу, де складно було чимось здивувати, уже мав би звикнути до будь-якої дичини. Принаймні так хотілося думати про себе раніше. Поки дичина була в головах людей, у їхніх словах, у втомі, у зраді, у страху, який вони прикривають бравадою, я гарно орієнтувався.

Тут дичина ходила на лапах, мала луску, крила, зуби, які легко проходили крізь перешкоду і логіку. Тут поруч із козами могли існувати істоти, від яких у мого мозку хотілося відкрити підручник з палеонтології й одразу закрити. Тут у людей було середньовіччя з його ранковим вмиванням холодною водою, металом, який завжди треба чистити, і правом сили. А між ними жили ще інші. Варки. Лістери. Хтось ще, про кого я поки не розібрався. І крисолюди, які, виходить, їли своїх так само буденно, як я смажену картоплю.

Мій мозок намагався зібрати це в одну шафку в моїй голові. Не вийшло. Тоді мозок взявся за іншу шафку, де все зрозуміло.

Дихай. Дивись під ноги. Не лізь у воду, якщо не знаєш, хто там. Тримайся ближче до людей, у яких є досвід. Не намагайся змінювати світ і лізти зі своїм баченням, як має бути, поки не станеш кимось. Аналізуй побачене і роби висновки. Використовуй свій досвід комунікації і налагодження контактів.

Я йшов і ловив себе на дивній думці: у цьому світі стоїки мали б почуватися як удома. Прийняв факт. Оцінив ризики. Зробив, що міг. Решта хай лежить там, де лежить. Нема сенсу переживати за те, чого вже не можеш змінити. А якщо можеш, то йди і роби, а не переживай.

Мені треба, щоб ноги йшли, очі бачили, руки були готові. Думки хай бурчать десь збоку, як Віл під ніс. Головне, щоб не керували.

Груди пам’ятали удар списом. Без нагрудника вже було б кепсько. Десь попереду осторонь шуміла річка, і цей шум діяв на нерви, бо, якщо раніше річка глушила наш шум, то тепер ми могли не почути крисолюдів.

Ми йшли швидко, але то не був забіг. Дан попереду тримав темп такий, ніби в нього в голові була невидима шкала. Він час від часу зупинявся на дві секунди, слухав, дивився і знову рушав.

Я помітив, що ми підлаштовуємося під Дана, навіть коли мовчимо. Його паузи стають нашими паузами. Його крок задає довжину кроку всім іншим. У моєму світі це назвали б лідерством. Тут це просто спосіб вижити, коли довіряєш більш досвідченому.

Рарк ішов ближче до краю, широкоплечий, мовчазний, і від нього тягнуло спокоєм хижака, який знає, що може різати й руками. Дуже рідко можна було помітити, як він кульгає. Віл бурмотів собі під ніс, а Яр час від часу торкався арбалета, як людина, яка перевіряє, чи серце на місці.

Я ще провалився б у свої думки глибше, якби Дан не озирнувся й не почав говорити:

– В нас є невеликий запас часу, поки вони розберуться з тілами своїх, поки домовляться з іншими про допомогу в полюванні на нас. Якщо не зменшимо темп, то можемо дійти до розореного баронства до сутінків, там у кинутому селі заночувати, а вже завтра до замку дійдемо. До цієї ситуації я планував туди за півтора дня дійти, але мусимо пришвидшитись. Важко буде, але по-іншому не можна.

Слово баронство у моїй голові звучало як щось зі старих книжок. Десь там мали бути печатки, герби, титули, люди у чистому одязі, пихаті й такі, що говорять красиво. А в нас зараз була реальність з мокрими онучами на ногах, брудом на колінах і смертю, що дихає в потилицю.

– Якого баронства? – спитав я і сам здивувався, як буденно це прозвучало.

– Оквуд, – уже відповів Віл, знавець тутешніх розкладів. – Барон Едвард де Оквуд, єдиний барон по цей бік річки, тримав міст і переправу. Тримав, поки не прийшли крисолюди. Розорили землі, пограбували замок. Кажуть, що була дуже слабка брама, і її спалили, чи то знайшли таємний хід, а потім усе спалили. Тих, хто не втік, полонили. А міст спалили вже люди сусіднього барона, де Лафоса, щоб крисолюди не грабували його землі. Кажуть, де Лафос поживився добре на баронстві Оквуда, більше, ніж крисолюди. Залишилась вдова з донькою і розграбований замок, який нікому не потрібен.

Оквуд. У моїй голові це звучало як англійське слово, дубовий ліс. Гарно. І дивно, що слова так схожі.

Я відчув, як десь усередині піднімається інша думка. Про мене.

Горішник. Олексій Горішник. На Землі це звучало нормально. Прізвище як прізвище. Тут, поруч із де Оквудом, де Ладанком, де Лафосом, воно раптом стало ніби недотягувати. Не соромно. Просто… без лоску. Було б добре додати приставку де. Та то явно буде не просто.

Смішно думати про лоск, коли в нас на п’ятьох три болти й одна переправа, яку ще треба знайти.

Лекс Горішник. Лекс де Горішник. Враховуючи, що я придумав історію про бастарда, хто зна, може, і колись так буде.

Я ковтнув і залишив цю думку на потім. Бо зараз у нас були інші питання.

– А чому той замок нікому не потрібен? – спитав я, глянувши на Віла.

– Та Оквуди взагалі дивні. Річка Бистрина відділяла баронство від територій, з яких могли приходити крисолюди. Їм колись усі казали, що то безглуздо там будувати замок. Проте він щось говорив про майбутнє, про коротку дорогу до гірського перевалу, про вільні землі, про зручне полювання в Проклятих землях. Правда виявилась на боці тих, хто його попереджав. А де зараз Едвард? Так, їм у свій час вдалось побудувати замок, млин, крім переправи, міст, і заселити чотири села. Проте я, як людина, що звикла думати про вигоду, не бачу в тому сенсу. Потрібна велика кількість солдатів, щоб по цей бік річки тримати землі. Постійна загроза, а вигоду я поки не можу розгледіти.

Можливо, Віл правий, а можливо, він не бачив того, що помітив Едвард.

Проте то не те, чим мені треба забивати зараз голову.

– Дане, а чому крисолюди так швидко відступили?

Дан не уповільнив крок. Відповів так, ніби робив опис природи навколо.

– Вони небезпечні чисельністю і раптовим наскоком. Вони беруть панікою. Коли частина лягає, вони відчувають, що здобич стала не по зубах. Їм простіше знайти іншу. І нам пощастило, що ми вибрались з дерева без втрат. Якби дротики зробили свою справу, вони б від нас так легко не відстали.