Частина 8

Довго не засиділися. Збори минали буденно. Хтось перемотував онучі й підтягав ремінці на взутті. Хтось натирав шкіру жиром, щоб вона тримала вологу. Хтось перевіряв пряжки, бо в дорозі поруч немає ні коваля, ні магазинів, як на Землі, де в будь-який момент береш усе, що потрібно. Яр перебрав болти до арбалета і прибрав їх у сухе. Дан оглянув наконечник списа й підточив кромку. Рарк підчепив ремінь, переставив вузол, щоб плащ не перекошувався. Я відчував їхню звичку турбуватися про дрібниці та про себе.

Дорога тут починалася з настрою. На Землі я звик, що подорож – це квиток, валіза, вода в пляшці й думка про те, де переночуєш. А тут подорож більше схожа на роботу, яку робиш тілом. Тут збори – частина виживання. Кількість речей така, щоб їх можна було нести цілий день. У наборі лишається тільки те, що справді допоможе вижити зараз або жити краще потім.

Ми поспішали. За день виходило пройти якихось дванадцять–п’ятнадцять кілометрів, і то з обережністю. Кожен крок у Проклятих землях мав свою ціну.

Дан тримав свій темп. Він робив привали короткими, щоб ноги не застигали, і щоразу вибирав місце так, щоб спина мала камінь або стовбур. Коли треба було перейти відкритий шмат, він показував долонею вниз, і ми йшли низько, зібрано, без зайвих слів, швидше. На полудень у нас виходило: ковток води, жменя сухого м’яса, кілька корінців, що хрумтіли на зубах, і знову дорога. Як же набридло м’ясо.

Якби іноді не ягоди та корінці, що збирав Яр, та не його трави для чаю, то сам би завив, як ті лісовики. Після ночі в печері ніхто не прагнув довгих стоянок. Темп тримали під швидкість Рарка й мене.

Дан вів так, щоб ми трималися в тіні. Ми йшли поволі, прислухаючись, тримаючи очі уважними, поглядаючи то на землю, то на небо.

Того дня місцевість була напіввідкрита. Кам’яні ребра виходили з ґрунту, між ними тягнулася трава, місцями висока та соковита.

Земля тут не лежала спокійно. Вона ніби колись намагалася підвестися, не змогла й застигла в цьому русі. Кам’яні ребра проступали крізь траву, як кістки старого велетня, над яким час уже встиг виростити зелений покрив. Вітер біг між ними, чіплявся за стебла, пригинав траву хвилями, і на мить здавалося, що вся місцевість дихає.

Місцями між камінням пробивались квіти: дрібні, вперті, яскраві до нахабства. У них було щось образливе для всієї цієї похмурої землі. Наче життя казало смерті: “Ти тут, звісно, хазяйка, але я все одно проросту між твоїми пальцями”.

Я трішки пізніше дізнався, яка зараз пора року. Проте, незалежно від пори року, було схоже на звичайне літо, як у мене вдома. Ми переходили від одного такого острівця до іншого, ніби перестрибували по купинах через невидиму воду. Коли сонце піднімалося, теплішало швидко, і з землі тягнуло запахом сирого каменю й молодих пагонів.

Першу тривогу я відчув ще до того, як щось з’явилося в небі. У грудях наче поворухнулась крижинка, а в голові це відчувалося поглядом згори. Я підняв руку, показав Дану, і він одразу скоригував напрямок та прискорився, притис загін до наступних дерев.

Довіра в Проклятих землях була зброєю. І, як будь-яка зброя, могла врятувати або вбити, якщо взяти її не тим боком.

Літуни прийшли з боку сонця, щоб засліпити. Невелика зграя, три чи чотири тіні, схожі на того одинака, якого я бачив у форті. Вони розрізали повітря, випробовували нас, чи не побіжемо, чи не запанікуємо. Ми вже стояли під кронами, і перша їхня спроба зірвалася, бо дерева дали нам час і прихисток.

Один пішов нижче, нахабніше. Він рвонув просто в пролом між стовбурами, шукаючи того, хто відстане. Яр опустився на коліно, арбалет уже чекав. Болт вдарив ближче до крила літуна, той скрикнув і впав, зламавши гілля. Дан і Рарк підскочили разом. Дан встромив спис у тулуб, а Рарк добив коротким рухом сокири по шиї, щоб не було метань.

Усе сталося так швидко, що мій мозок запізнився на кілька секунд і прийшов уже після закінчення вистави. Поки він ще чесно формулював “ми під атакою”, тіло вже бачило мертвого літуна, Яра з арбалетом і Рарка з таким виразом, ніби йому нарешті дали виконати роботу, яку він давно вважав приємнішою за ходьбу.

– Гарний постріл, – сказав Рарк.

Яр тільки знизав плечем.

– Він сам підставився.

– Скромність лікується, – буркнув Рарк. – Але повільно.

Інші літуни зробили коло, знялися вище і вирішили не зв’язуватися. Вони сподівалися на легшу здобич. Рарк, роздратований і задоволений водночас, плюнув убік:

– Нічна Буря розворушила кістокрилів. Зазвичай вони більше тягнуться до падла. На групу лізуть рідше. Сьогодні їм голову попекло.

Ми швидко забрали, що могли. У грудях літуна, ближче до кістки, сидів малий осередок, теплий, як камінь із печі. Коли Дан сховав його в мішок, я помітив погляди. Вони дивилися на мене так, ніби моя поява тягне за собою і удачу, і біду разом. Я зробив вигляд, що не бачу цього.

Я все ж глянув на літуна зблизька, поки Дан прибирав сліди роботи. Це був той самий птах із руїн, якого я вже бачив серед каміння. Він тоді був один, тримався на відстані, сидів на стіні. На землі він виглядав як земний гриф-падальник, тільки значно більший. Тулуб масивний, груди широкі, шия довгувата, голова хижа, дзьоб довгий і загнутий вниз. По спині й на шиї, там, де шкіра й пір’я мали б лягати суцільно, проступали тверді виступи, ніби кістка під шкірою стояла ближче, ніж треба.

Крила в нього були не пір’яні. Перетинка тягнулась на довгих кістках, як у древніх крилатих ящерів із книжок. Сіра мембрана з темними прожилками, груба, суха на дотик, і, коли її ворушив вітер, вона шурхотіла так, що аж зуби зводило. Кігті теж були не для краси. Великі, загнуті, з товстою основою. Такими він міг підхопити вівцю і потягти вгору, якщо зловить момент. А з людини міг зробити чохол для багатьох ножів, якби ми лишилися на відкритому просторі.

Рарк буркнув, ніби сам до себе:

– Добре, що цей спустився тут. У чистому полі було б веселіше.